Імператор повені - Володимир Львович Єшкілєв
«Біжи, дурню!» — крикнула воїтелька і вистрелила монстрові в голову. Оглушлива луна застрибала провулком. Прочанин побіг, набираючи швидкість. Коли прогримів другий постріл, він вискочив на Ринкову Площу, пригальмував і побачив Катарактний Театр. Люди у масках вивозили на Площу гармати.
«Tantum ergo!..[83]» — видихнув учень авви Макарія і відчув, як щось хапає його за ногу. Він закричав і прокинувся.
18
«Тихше, панотче, не кричіть так, а то усіх побудите», — почув він голос миршавого Мирона. Стояла беззоряна волога ніч, хуторянин шарпав його за ногу і показував глечик:
«Я сметану приніс Вам, отче, і Марію привів».
Анемподестові знадобилося кілька хвилин, аби згадати про Миронове вінчання. Миршавий співчутливо дивився на нього і хрипотливо, швидко проказував:
«Сон Вам поганий наснився, панотче… То від повного місяця. То минеться…»
Біля миршавого стояла дівчина. Навіть у непевному світлі сторожових ватр прочанин побачив, що вона не сільського роду. Платинове волосся обрамлювало обличчя молодої шляхтянки з видовженим породистим підборіддям і впертою лінією губ. «Ба! Це ж дочка й онука воїнів», — визначив учень авви Макарія, а вголос сказав:
«Ти мене за дурня маєш, хлопе?»
«Не розумію, про що кажете, отче…»
«Не розумієш?» — Анемподест узяв руку Марії і підніс її долоню до Миронових очей.
«Вона колись до худобини підходила?»
Мирон знітився.
«Хто вона?»
Миршавий зіщулився, затиснув пальцями сорочку на животі.
«Хто, питаю?»
Мовчанка.
«Може, мені в Опанаса спитати?»
«Це дочка панів Пясечинських — Рената, — прошепотів хуторянин. — Коли палили їхній маєток, я її сховав у лісі, врятував від Приблуди. Якби козаки про це дізнались, з мене б шкіру здерли і набили соломою… Маю теперка право узяти її за жону. Ми-бо теперка не холопи, але ґазди».
Анемподест глянув на дівчину. Та байдуже дивилася повз нього, повз Матню. «У малої ушкодився глузд», — вирішив прочанин і напосів на миршавого:
«Маєш право? А чи знаєш ти, що Свята Церква забороняє чинити таїнство вінчання з особами, що несамовиті і не можуть чинним робом оприявлювати свою волю? Ти знаєш, що буває за гріховне примучення несамовитих? Ти вже зіпсував її, паскуднику?»
Мирон відвів очі й почав схлипувати.
«Зараз я тебе прокляну!» — просичав Анемподест так загрозливо, що той впав на коліна і обхопив його ноги.
«Не проклинайте, отче! Відмолю, відпрацюю! Піду в монастир, на схиму!»
Анемподест бридливо відштовхнув миршавого. Той затрусився в плачі.
«От кляті часи!» — подумав учень авви Макарія. Він повернув обличчя Ренати у бік найближчого вогнища й заглянув у її затверділі очі. Йому здалося, що у погляді дівчини зависло пекельне видиво, крізь яке нічним вогням та поточному сущому годі було промкнутися. «Ось вам і праправнучка славетного воєначальника! Так минає слава усього земного…» — впав у філософський сентимент Анемподест, але натуральні прагнення швидко перемогли цей настрій і звернули його до сметани.
«Уставай, грішнику! — він не без задоволення копнув миршавого. — Накладаю на тебе епітим'ю[84]. Прокажеш уголос та неквапно три тисячі „Отче наш“ й три тисячі — „Богородицю“. І принеси хліба. Ми з панною Ренатою повечеряємо».
Мирон відповз у темряву.
Прочанин посадив Ренату побіля себе і почав утішати недоладними словами, аж поки не повернувся хуторянин з хлібом і вареними яйцями. Дівчина їжею не знехтувала, але жодного слова Анемподест від неї не добився. Він звернувся до Мирона:
«Ти обіцяв повести мене до полоненого лицаря».
Миршавий невизначено хитнув головою.
«Ти обіцяв, грішнику».
«Там охорона».
«Священик за завітами Церкви Спасаючої повинен підтримувати ув'язнених і переможених молитвою та Словом Божим, як це робили блаженні втішальники Аммоній, Нектарій і Сосипатр».
«Якщо Вам дозволять…» — погодився хуторянин, але сумнів був у його словах.
Він привів прочанина до врослої у землю споруди. При вході горіла ще одна сторожова ватра. Сам Опанас Канюка сидів біля вогнища, курив люльку й дивився у темряву непорушними очима.
«Мир тобі, чоловіче», — привітав його учень авви Макарія.
«І Вам мир, всечесний отче… Чи продовжуєте молитися за грішну душу мого батька?»
«Ревно і щогодинно молюся», — збрехав Анемподест. Він зауважив, що миршавий щез.
«Дякую Вам, отче».
«Чи можна, Опанасе, звернутися до тебе з проханням».
«Зголодніли, отче?»
«Хочу навернути до істини розбійника, якого підстрелила Бабаматка».
«Сподіваєтесь?»
«Допоки людина жива, надія не втрачена».
Ватажок хуторян випустив з люльки димовий перстень. Його пропечене сонцем обличчя довго залишалося нерухомим. Прочанин терпляче чекав на вирок і з кожною хвилиною впевнювався, що розмова з Голомозим підніме завіси над багатьма таємницями Матні та Опадла. Звідки припливала ця впевненість, він не знав.
Опанас витрусив люльку. Анемподест вийняв гаман і запропонував йому скуштувати медв'яного тютюну. Хуторянин затягнувся, схвально примружився і визначив:
«Грецький тютюн…»
Знову запала мовчанка. Опанас докинув до ватри цурпалок і спитав:
«Нащо цей лицар хотів Вас вбити, превелебний отче?»
«Ми посварилися».
«Він каже, що Ви, отче, вибачайте на слові, вкрали його гамана. Цього-от свиношкірого капшука з грецьким тютюном і грошима».
Прочанин відчув, що шаріється. «Чому в мене таке зрадливе обличчя? — подумав він. — Одразу стає пурпуровим». Вголос він сказав:
«Він не все розповідає. Тим гаманом він заткнув мені рота, зуби повибивав, — він показав уламки різців і для переконливості похитав їх пальцями, — а його приятелі-дияволосповідники хотіли мене оскопити».
«Я Вам вірю, отче, — примружився Опанас. — Ви людина побожна і мандрівна.
