Відлуння любові: жінки - Колектив авторів

Підозра фельдшера на апендицит, на щастя лишилася лише підозрою. Більше того, після крапельниці та декількох знеболювальних я взагалі готова була повернутися додому. Та строгий лікар наполіг:

— Ви маєте, шановна, переночувати тут. Розумію, свято, а що коли повторний приступ? Швидка, доношу до вашого відома, у нас на виїзді одна. Легковажити не будемо. Таке моє останнє слово. Та й аналізи потрібно здати, аби встановити остаточну причину недугу.

Сперечатись не стала. Я взагалі вперше з кимсь погодилася, а не зробила навпаки. Може це й на краще, подумалося. Яка різниця чи в лікарні, де хоч хтось є, чи вдома, де взагалі нема нікого, провести цю новорічну ніч.

І ось я вже приміряла на себе лікарняні капці, хоч могла б, як це було в попередні роки, крутитися перед дзеркалом у новеньких туфлях на підборах.

Вечір згасав непомітно за читанням чергового любовного роману, а коли до традиційного бою курантів залишалося обмаль часу, не стримавшись дала волю сльозам. На серці таки боліло. Самотність звалилася на мене несподівано. І все, що зараз могла робити — це гірко плакати. Може відтепер так буде завжди? Господь наказував мене за всіх скривджених мною чоловіків.

Я впала у таку тугу, що навіть не почула стукоту в двері. Вони відчинилися самі, і на порозі з пакетиком у руках завмерла худорлява постать мого сьогоднішнього рятівника фельдшера.

— Можна ввійти, — промовив хлопчина, — і, не дочекавшись відповіді, присів на самий край ліжка.

— Ви плакали?

— А що не видно, — буркнула я.

— Щось сталося?

— Багато запитань. Ви взагалі тут чого?

— Щоб зустріти з Вами Новий рік. Знаєте, таких гарних жінок, не часто доводилося зустрічати в житті.

— А я в житті ніколи не зустрічалася з такими як Ви.

— З якими?

— Ну, такими, звичайними…

Він посміхнувся, а я відчула, що зашарілася. Такого теж раніше за собою не помічала.

Він заліз рукою у пакет і витягнув звідти пляшку шампанського і один апельсин. Ми, не промовивши більше ні слова, удвох зустрічали Новий рік.

У душі, як в героїні щойно прочитаного роману, щось спочатку защеміло, потім залоскотало, далі — обдало теплом.

— Вам недобре? — торкнувся мого плеча фельдшер.

— Та ні, нормально. Від шампанського запаморочилося в голові.

— У мене та сама проблема. Але моя голова крутиться від Вас.

Важко сказати напевне, хто кого поцілував першим, але це сталося. І незабаром лікарняне ліжко, видавало звуки, які було чути, мабуть, й у віддалені сусідні палати. Але ми самі не чули того. Не знаю, що в ті надзвичайні миті насолоди відчував юнак, а я знаходилася на сьомому небі від щастя. Мені ніколи, ні з ким так не було добре. Він ніжними цілунками вкривав моє давно ніким не ціловане тіло, він був вогнем, який спалював мене до тла. Він брав мене знову і знову, шалено до самозабуття. Але у вікно несподівано заглянув ранок.

— Мені потрібно йти, у мене літак — розбудив від солодкого сну найменш очікуваними словами. — Ніколи не забуду цієї ночі. Як прикро, що нічого не можна вже змінити.

— Я теж, теж не забуду, — відповіла, поквапом натягуючи футболку. — Ну, хіба можна забути ніч, коли ти віддаєшся комусь за апельсин. Та я на ці кляті помаранчі не навернусь ніколи (зірвалася на крик).

— Та причому ж тут апельсин, просто у мене за кордоном мама. Вона тяжко хвора і потребує допомоги. У неї ж більш нікого нема.

— У мене теж нікого нема! Бо мені ніхто і не треба! Йди геть прошу тебе…

І він пішов. А я побігла слідом, тільки в інший бік, не дочекавшись лікаря, результатів аналізу. Було все рівно. Уперше за тридцять років відчувала на собі справжню біль втрати. Вдома істерично сміялася з себе, бо ж це було нонсенсом, — я ніби наступила на граблі, які сама підкладала іншим. А через деякий час відчула, що завагітніла.

Все таки та ніч була чарівною, бо вона допомогла мені реалізувати давню мрію — стати матір’ю хотілося завжди, але вийшло вперше.

Це не лякало. Насторожувало інше. Чи варто народжувати дитину у місті, яке не любило мене? Де було зроблено стільки помилок? Поспіхом продала подаровану колись мені одним щедрим шанувальником квартиру, і невдовзі потяг віз мене у інші краї, інше життя.

Було важко звикати до того, що на хліб насущний треба відтепер заробляти самій, але у мене нової з’явилася хороша нова робота, і, як не дивно, навіть хороші, справжні друзі, які підтримували протягом всього часу і до пологів, і після них. З народженням донечки, моя колись холодна, байдужа до всього душа, розцвіла ніжною квіткою. Поступово очищаючись від минулого, я залишила в серці лише один спогад. Але це була таємниця, яку приховувала від усіх. Та й не було чого розказати про людину, що перевернула моє буття з ніг на голову, подарувала відчуття щастя. Я ж тоді, розгнівавшись, навіть не запитала його ім’я.

Донечка носила моє прізвище. Удвох із нею ми готувалися до зустрічі нашого спільного вже п’ятого нового року. Вбирали ялинку, пекли яблучний пиріг. Відчуття самотності поруч з малою щебетушкою навіть не з’являлося. А про чоловіків не могло бути більше навіть мови. Бо очі дівчинки не давали забути того, хто й був усі ці роки моєю таємницею. Я любила. Любила вперше і востаннє. Любила того, хто про це десь далеко навіть не здогадувався. А в двері раптово подзвонили. По телевізору вже лунало традиційне святкове привітання.

– І хто