Відлуння любові: жінки - Колектив авторів

в астму не переросла. За тими клопотами і про себе забула, і про своє перше кохання, що роками не відпускало. Лиш одного разу випадково зустріла на базарі знайому з Калинівки. Та сказала, що Андрій після армії ніяк не міг прилаштуватися і з того всього подався до Америки. Хтозна, може, й пропав там, бо з того часу ніхто й ніколи його не бачив.

Сльози підступили Меланці до очей і тонкими цівками заструменіли по щоках. Вона скрушно зітхнула, поправила ріденьке, неслухняне волосся, що вибилося з тоненького хвостика, і знову згадала бабуню. Та, розчісуючи її малою й намагаючись зліпити «з трьох волосків» хоч яку-небудь кіску, зчаста примовляла: «У кого коса тоненька, у того й доля солоденька».

«Де ж та моя солоденька доля?» — подумала змучено Меланка.

Вона вигорнула яйця до миски з уже накришеними овочами, прикрила кришкою, сховала до холодильника, наспіх умила руки, натягла скупеньке пальто, що вже давно просилося до смітника, такий самий благий беретик і вийшла надвір.

«Заберу малих від свекрухи, а тоді ще голубців накручу».

Супроти квасної і млосної минулорічної зими, ця видалася на славу. І сніг лежав пухкими збитими вершками, і мороз посріблював усе довкола, радо потріскуючи під підошвами. Дасть Бог, і до Водохреща дотримається. У вікнах будинків мерехтіли барвисті лампи, десь по околицях чулися вибухи салютів і петард. Подекуди доносилися мотиви знайомих із дитинства щедрівок. Місто розкошувало у Різдвяній лихоманці. Вона перейшла вулицю і звернула до величезного супермаркету — звідти дворами до свекрухи була найкоротша дорога. Минаючи машини й галасливих, очевидно, захмелілих людей, які напаковували багажники всілякими наїдками, звернула за чорний «мінівен» і в потемках на когось наштовхнулася.

— Даруйте, — прогугнявила собі під ніс.

— Меласю? Меласечко!

Меланка аж сіпнулася.

«Меласю?» — не повірила власним вухам. Так її кликала лише бабуся і… Обережно підвела сполоханий погляд.

— Меласечко, ти? — на неї дивилися величезні, чорні вуглики Андрійкових очей. Він стояв усміхнений і статечний, одягнений у добротну дублянку й хутряну шапку, червонощокий, здоровий, і щасливо усміхався. — Не сподівався, що коли-небудь тебе зустріну. Як ти?

— Я? Я — добре, — ледве спромоглася витиснути з себе Меланка.

— А я от на Різдво до батьків приїхав.

Меланка мовчала, цілковито розчиняючись у тому радісному й щасливому погляді. Відчувала, як у цей холодний січневий вечір її лагідно обіймають теплі крила ангела-хранителя.

м. Київ

Світлана Талан
Янгол і демон

Прокинулася, коли за вікном ледь сіріло. Максим міцно спав поруч. Безмежно люблю такі щасливі миті свого життя, коли новий день починається саме так. Розумію, що маю ще трохи часу, щоб подивитися на сплячого коханого, помилуватися ним, спокійним і розслабленим. Я легенько торкнулася його плеча пальцями, провела ними по шиї, грудях, ніжно поцілувала оголене плече. Я знаю, що Максим не прокинеться — він надто стомлений вчорашнім робочим днем. Позавчорашнім — також. І взагалі, останні три місяці схожі на спринтерський забіг. Незабаром чергові вибори мера міста і Максим має стати ним вже другий термін поспіль. Стовідсотково впевнена, що він свого досягне. Я завжди з ним поруч, як зараз, як вчора, позавчора і десять років тому.

— Спи, коханий, — прошепотіла я і тихенько вислизнула з ліжка.

Дбайливо поправила ковдру — він завжди спить так, що вона сповзає з нього і тоді Максим тулиться до мого тіла як дитина, шукаючи тепла.

— Тихо-тихо, — шепочу я. — Любий, милий, коханий, — знаходжу всі найлагідніші слова, — Тобі треба відпочити, ще є трохи часу.

Я виходжу на лоджію готелю і милуюся містом, яке все ще спить міцним сном перед новим бурхливим днем.

З Максимом ми знайомі з нашого першого дня навчання в інституті. Якщо бути точнішою, то нас була нерозлучна трійця: я, проста сільська дівчина, красень Максим, місцевий, і Марина, красуня брюнетка. Марина одразу накинула оком на красунчика і намагалася закохати в себе хлопця всіма своїми дівочими принадами, модним одягом і нахабністю. Для мене Марина була подругою, принаймні, так вважала вона, а для мене Максим був недосяжною мрією. Я була закохана у нього тією таємною і безнадійною любов’ю, коли нема на що сподіватися і розлюбити не в силі. Для Максима я була лише надійним товаришем, який безвідмовно зробить за нього курсову, напише шпаргалку, перепише конспекти. Я не могла тримати образу на Максима за те, що він не помічав мого закоханого погляду. Хто я для нього? Дівчина із глухого села, з малозабезпеченої родини, яка не мала не те що гарного одягу чи косметики, а й ліфт побачила вперше. Я мала робити все, щоб наша трійця трималася купи, бо лише так я могла щодня бути поруч з Максимом. Я вдавала подругу і друга, проводжала Марину на побачення з Максимом, а сама йшла у гуртожиток писати для них конспекти.

Іноді дуже хотілося зненавидіти Максима, розірвати наші зв’язки і закохатися в когось іншого — не виходило. Я не змогла зненавидіти його навіть у день їх з Мариною весілля. Вони побралися на четвертому році навчання, а я й тоді продовжувала кохати Максима, безнадійно і боляче. Кохання не завжди щастя — це я відчула на собі, іноді воно суцільна гостра біль, як хронічне захворювання, яке може перебувати у стані ремісії, але від неї нема ліків для повного одужання. За рік по тому ми закінчили навчання, Марина одразу народила хлопчика і ніде до цього часу не працювала. Максим швидко й успішно почав робити кар’єру, а я завжди була його правою рукою.

— Мій добрий Янгол, — називав він мене зазвичай у кінці робочого дня. — Щоб я робив без тебе?

З цим важко не погодитись. Я