Відлуння любові: жінки - Колектив авторів

життям прощався. Хто б сказав тоді: ти виживеш і навіть доживеш до старості, — ніколи б не повірив. Але вижив, може тому, що часто бачив поряд себе свою Грузинку. Шквал вогню над головою, а він її згадує, пораненим в гарячці з нею розмовляє, в окопі голову прихилить, та перш ніж задрімати, вуста її цілує, бо нема нікого у світі ріднішого від неї. Багато листів написав, та жодного не отримав. Повертався з війни з орденами і медалями. У рідному місті всіх зустрічають, а його — ніхто. Побіг одразу у свій провулок, тільки замість хати побачив руїни.

— Бачиш, Петю, і їх війна не пожаліла: коли на батька похоронка в сорок третьому прийшла, то мати і діти від бомби вже з землею змішалися, — повідомила сусідка. — Скільки хат навколо, а вона в їхню влучила. Чи не тому, що в чужу колись вселилися? — бовкнула та налякалася, бо й зараз не знала: чи можна вже про те говорити, чи ні.

— Невже й дочка найстарша теж?… — не міг він уявити її мертвою. — Грузинкою її всі звали… — нагадував солдат, налякавшись.

— Так та чорноока жива. В Германії була на роботах. Зовсім недавно до нас заходила. Перепитувала: чи то правда, що на тебе похоронка на дитбудинок приходила? Тобі, Марійко, нічого для Петька не залишала? — спитала у дочки, яка так і не вийшла з хати. — Чуєш, що каже? — повернулася до нього. — Написала б, якби любила, — повторила її слова.

Розвернувся солдат і пішов геть, бо всю війну пройшов, а тільки тепер сльози з очей потекли. Хотів забути свою Грузинку, але не виходило. І так все життя — то схожа чорна коса в очі кинеться, то високий тонкий стан між людьми, хоч біжи слідом. Більше того — голос вночі почує, чи губи біля своїх.

Їхав якось одного ранку до свого рідного містечка, крутив кермо та намугикував знайому мелодію. На півдорозі загальмував — проситься не то згорблена від років, не то зігнута від недуги жінка. Відкрив їй дверцята своєї «Волги». Вона, умостившись зручніше, сиділа мовчки, а коли відігрілася, почала всіх лаяти. Всі їй погані: і керівники, які поряд, бо три шкури здеруть, поки копійки заплатять, і ті, що у Києві та Москві, які б мали про те знати. Зітхнувши важко, почала й про свого чоловіка розказувати. «П’яниця він, усе життя пропив — і своє, і моє, холера б його забрала. Було, і вдома не ночувала, попід парканами з дітьми тинялися до ранку, поки проспиться», — витирала порепаною рукою, мабуть, сльози. Він пив, а я все молодість свою згадувала. Здається: ото тільки і тримало мене на білому світі. Було щастя, а я його не розпізнала. Після всі очі виплакала, на чудо надіялася, але воно не сталося. Нічого поганого не подумайте, ми лише цілувалися вечорами, тільки так, що аж душа на небо летіла. Давно те було, але й зараз пам’ятаю.

Він посміхнувся, пригадавши щось схоже зі своєї юності, уважніше глянув на ту жінку, якій тепер співчував, бо зачепила за щось живе. Про себе відмітив: великі чорні очі, гарний профіль та приємний голос. Вдягти б її у гарну одежу, то й зовсім непоганою стала б.

— Вам куди? — перепитав, бо вона, здалося, міцно задрімала.

— Мені у Журавлине, — відповіла одразу. — На могилу до своїх вирішила з’їздити, бо коли ще виберусь, не знаю. Під час війни бомба у хату влучила. Може, чули коли про таке? — сама якраз підправляла своє трохи посивіле волосся, збираючись запинати хустку. Та враз по його тілу мов електричний струм проскочив — він побачив у вусі знайому сережку з голубим камінчиком. Миттєво загальмував і крутонув кермо праворуч — на узбіччя.

— Мені ще рано, — спохопилася жінка, притиснувши до себе сумку на всякий випадок.

А він знову глянув на ту сережку, що виблискувала на сонці, бо не вірив своїм очам. Вона благала: пожаліти сільську людину, не забирати останнє, прийнявши його за розбійника у хорошій одежі. А він ніби тішився її словами, чи зважував щось, пильно вдивляючись в обличчя, в очі, поки не крикнув голосно: «Грузинка!» Вона враз затихла, випустивши з рук свою сумку і зняті сережки з бірюзою. Та ось, закам’янілі вуста розтулилися і вона ледь прошепотіла: «Б-о-с-я-к…» «Грузинка…» — повторив удруге вже тихіше. Невже ти поряд жила? — спитав, проковтнувши щось страшенно гірке й пекуче.

— У сусідній області, — ледь тремтів її голос. — Там родичі були, туди й поїхала після Німеччини, взнавши про загибель рідних. У дитбудинку повідомили, що ти безвісти пропав. Сиротою вікувала, як і ти. Люди босячкою обзивали, як тебе колись. А я записку передавала Марійкою писклявою, не отримував хіба? — відірвала руки від заплаканого обличчя. — Пробач, дурне питаю. Мабуть, з орденами з війни повернувся, в партію вступив, хорошу роботу отримав, начальником став. А хто я? Не рівня тобі, зовсім не пара. Колись я тобі так сказала, бо матір не могла ослухатися, а зараз усе навпаки.

— Не смій того згадувати, взяв її за руки. — Не смій… — заглядав у її очі. — Я поспішаю зараз. Давай зустрінемось на кладовищі. Ти чекай, а я приїду, обов’язково приїду.

Загуркотіла, від’їжджаючи, «Волга», залишивши на обочині немолоду жінку в сільській хустині та поношеному, давно не модному, пальто. Вона все махала рукою, а він оглядався, забувши за її сварливі розмови, за простий одяг та за ту образу, яка ховалася у серці ще з молодих літ. Перед ним знову з’явилося її, до болю привабливе обличчя і той вечір, коли він торкнувся губами, здавалося, неземного створіння. Затримавшись у своєму відрядженні, звільнився, вже коли зорі на небі засвітились. На шаленій швидкості помчав до того Журавлиного, а доїхавши до кладовища, звісно, не побачив жодної живої душі.

— Гру-зин-ко!.. — гукнув щосили. — Невже наші дороги знову розійшлися!? — вирвалося з відчаю та розкотилося по могилах.

У відповідь — мертва тиша. Мов саме крутилося далі кермо його автомобіля, бо він усе думав про неї. Згодом ніби прокинувся, а перед ним — рідний провулок, де виріс, де колись перше кохання вмить перевернуло душу. Спинився, вийшов