Відлуння любові: жінки - Колектив авторів

— Грузинко!.. — крикнув неголосно, боячись, що привиділося.

— Босяк!.. — полегшено зітхнула вона, поспішаючи назустріч. — Знайшов усе-таки… — тягла до нього руки. — Я вірила, що ти сюди приїдеш, бо з цього провулку все й починалося. Я так тебе любила!.. Все життя. Тепер його ніби й не було, — давала волю словам, між гарячими поцілунками.

…«Як давно те було. Як давно… — ковтав дід слину пересохлим ротом, а разом з нею свої спогади та свої роки. — Дожила, як випало, заради своїх дітей та онуків. Все ж скоро зустрічай, може, в небі разом літати будемо, — старий Петро знову мацав у кишені золоту сережку з голубим камінчиком… — А тобі, Тарасику, повік голоду не знати, та сиротою не вікувати, — погладив правнука по голівці, який знову перепитував: чи помер старий, чи придурився.

м. Харків

Ну, що ж привіт! Звертаюся до тебе вже без емоцій, спокійно, так ніби між нами нічого й не було. Ще півроку назад цього зробити б не змогла, сльози весь час наверталися на очі. Але все минає… Тепер знаю напевне — щастя приходить до тих, хто йде йому назустріч.

Чомусь весь час думала, що щаслива маю бути лише поруч з тобою. Аж ні. Моє, заморожене твоїми образами, серце зігрілося біля іншого душевного вогнища… Аби ж тільки тоді відразу відчула, що ти мене не любиш, я б не приносила щоранку тобі каву в ліжко, коли так хотілося поспати, не закутувала шию власноруч вив’язаним шарфом, аби не застудився, коли завжди поспіхом збирався на роботу, не вигулювала твого дурнуватого пса, який чомусь також ніколи мене не любив…

Мені було важко усвідомити те, що у домі, куди я принесла своє кохання, не було місця для нього. Ти не те що не любив мене, ти занадто любив самого себе. Коли я через деякий час, розбивши лоба об глуху стіну цього самолюбства, сказала, що йду — ти мовчки продовжував дивитися телевізор. Єдине, про що попросив — перевірити чи виключене на горі світло. А воно ж майже ніколи і не включалося. Бо хіба може горіти щось там, де все інше гасне? І я пішла.

Це не була дорога в нікуди. Так, я втікала. Втікала подалі від твоїх синіх очей, широкої посмішки, дужих рук. Але тепер я точно знала, що не краса врятує світ, а чуйність, людяність, доброта і… справжня велика любов. Така як, приміром, цієї весни нарешті залетіла свіжим вітерцем у моє серце, ніби у прочинене навстіж вікно.

Без тебе не було погано. Звичайно ж, деякий час я все ще підхоплювалася вранці, аби зварити за звичкою каву, і сумувала, коли розуміла, що в моєму ліжку ніхто на неї не чекає. Але навіть той ніхто був добрішим від тебе. Він не міг мені сказати «дякую», а ти просто ніколи не вважав за потрібне це зробити…

Тепер я не одна. Життя в усе внесло свої корективи. Каву приносять у ліжко мені разом з теплим поцілунком. Так приємно відчувати себе жінкою, яку люблять, якою пишаються, про яку піклуються, і яку оберігають. І знаєш навіщо я пишу тобі цього листа? Мабуть, здивуєшся — для того, аби подякувати за те, що ти був у моєму житті. Якби те щастя, що маю, зустрілося мені до тебе, чи могла б я цінувати його настільки як роблю це зараз. Адже все дається у порівнянні. А ти — в минулому. Ти майже згубився у тенетах моєї пам’яті. Я пробачила і відпустила. Я щаслива! Спробуй і ти хоча б раз відчути по справжньому, що це таке.

Мене завжди любили чоловіки. Я знала про це. І з поміж багатьох для стосунків, які чомусь ніколи не затягувались надовго, вибирала, здавалось, найдостойнішого. Решту вводила у статус друзів, продовжуючи приймати від них недешеві подарунки, та не віднімаючи надію, що хтось, не виключено, може бути наступним моїм співмешканцем, якщо з тим що є на даному етапі ми, приміром, не зійдемося характерами.

Вітер в голові часом так буревіяв, що від усього, що діялося в моєму пречудовому, безпроблемному житті, дах зривало. Я відчувала себе богинею, королевою, не помічаючи навколо тих, хто в чомусь був гіршим, чи просто іншим. Хіба ж думалось коли про те, що буквально в усьому є початок і кінець. Якщо ми не усвідомлюємо своїх помилок — життя нас вчить це робити, підкидаючи долі ті, чи інші випробування.

Мої залицяльники потроху втомлювалися від невідомості, в яку я їх заводила, й або поверталися до своїх, кинутих колись заради мене дружин, або знаходили нових, і знову заводили сім’ї. А в того, хто був аж два останні роки зі мною поруч, стався інфаркт, що в подальшому обернулося жахливою трагедією. Мій генерал помер. Звичайно ж, таке раннє вдівство у мої плани, аж ніяк не входило. Але після поховань дуже довго залишалася сама. Складалося враження, що фортуна ніби відвернулася від мене, і я в одну мить стала нікому не потрібна.

У переддень нового року настрій мала аж ніяк не святковий — мене вперше за багато часу ніхто не вітав, ніхто не присилав квітів і дарунків. Мама жила у родині свого сина, з дружиною якого я ніколи не мала спільної мови, вважаючи її пустою сірою мишею, яка посміла зачарувати мого красеня-брата. Подруг взагалі немала, бо не бачила ніякого сенсу у дружбі з жінками. А тут ще й в боку зранку кололо так, що аж жити не хотілося. І