Вірний приятель. Оповідання з життя домашнього кота - Софія Парфанович

Такої думки був отець Радюк за ввесь час побуту у нього Стрільчуків.

День на приходстві починався завжди однаково. Обоє господарі вставали досвіта. Отець молився з книжки, читаючи Часослов, його відмірені кроки лунали в канцелярії, а ще частіше він ходив по подвірні. Інколи він відправляв Богослуження, а потім ішов кудись. Куди він ходив, тяжко було вгадати. Йому не сиділось в пустій хаті, це ясне. Лемки казали: «наші єґомость літають». Отець Радюк бо йшов і йшов дорогами, селами й містами. Колись він прийшов пішки з прощі до Риму, прийшов пішки в свої гори і з Відня, куди їздив раз на якийсь церковний з’їзд. Коли йому треба було до консисторії до Сяніка, він ішов пішком і вертався так само. Виходив ще затемна і вертався вночі. За день робив сімдесят кілометрів. В дорозі він віддавався побожним роздумуванням.

Поснідавши нашвидку, виходила з хати і Оля, щоб теж пройти своїх вісім кілометрів і прийти на час до школи. Вона, як і брат, ходила залюбки. Її струнку постать люди зустрічали завжди з пошаною, і її синя полотняна суконка — крою манашого одягу — ясніла серед піль і попід лісом, і вже здалеку її видно було на широкій дорозі.

Хата пустошіла.

В тому часі кілька Оліних курок нудьгували в стайні, як і корова Красуля. Мурцьо і Міцька зникали кудись між травами, чи в недалекому лісі. Щойно ввечорі обоє господарі верталися до хати, і тоді вона оживала. Оля працювала тоді дуже багато, роблячи все: пасла корову, випускала курок, варила, прала, робила масло й сир, прибирала хату. Тоді теж в хаті появлялися коти, невідомо відкіля, і приходив єґомость, теж невідомо відкіля.

Таке було життя на приходстві. Оля говорила про нього до Віри:

— Брат мій не визнає земського життя і його надбань. Він не господарить — он цілий той горб, зарослий травами, належить до приходства. Він має тільки одну реверенду, і я завсіди дбайливо вилатую її й чищу. Коли знищилась одна, треба було дістати нову від консисторії. Грошей він у людей не бере і ми живемо на його і моїй платні. Він каже, що так добре. Але він святий і за такого його уважають всі. І знають його широко й далеко, як простяглись лемківські гори і оці села над потічками.

Оля і її брат народжені на Лемківщині, говорили лемківським говором. Не змінили його ні студії, ні побут у великих містах. Так отож жили вони обоє, як справжні праведники. І Оля мала теж одну полотняну синю, а другу вовняну чорну суконку, пошиті як чернечі ряси, перепоясані чернечим шнуром. Може й могла б дістати посаду ближче, але знову вона вважала, що це воля Божа, бо село занедбане, і діти потребують її.

Та й батьки радіють, що діти вчаться.

Така то була Вірина подруга. Такий був дім, куди вона привезла свого любимця. На останньому краєчку рідних земель.

Ожили порожні досі кімнати.

З самого ранку Віра господарила на приходстві. Господарила так, як ніколи в житті. Прибирала кімнати, доглядала домашніх тварин і варила. Навіть сир і масло робила, зберігаючи для єґомостя маслянку.

Тепер вже Оля заставала хату привітною й загосподареною. Віра розповідала їй подрібно про свої господарські подвиги і обі сміялися й тішилися з Віриних успіхів або помилок. Спочатку сир переварився, коли його відігрівала, і масло теж заколотилося, чи там заробилося і багато дечого не вдалося. Варити Віра взагалі вміла, тут вона доказувала справжніх чудес. З того, що давала Красуля і пара курочок, вона робила різні смачні потрави. Вертаючись зі школи лісом, Оля завжди знаходила й приносила їй грибів. Інколи дитина з села забігла й принесла ягід, або Стрільчуки назбирали їх пополудні на єґомостевій гірці чи теж у ліску.

І був чорний хліб на картки, і його теж не було доволі. Інколи була курка або єґомость підчас своїх мандрівок діставав десь кусок м’яса.

Навчилася Віра теж обходити домашніх звірят, чого у Львові, очевидно, ніколи не мала спромоги пізнати. До Красулі не мала вона й далі великого розгону, надто великий то був і страшний звір. А вже доїти його, то хіба треба довшої вправи. Робила це й далі Оля вранці й увечорі. Але підкинути їй трави, що Оля скосила вранці чи ввечорі, дати їй води — о, цього Віра дуже швидко навчилася і гордилася цим.

Якраз виляглися качатка, і біла курка водила їх, і Віра годувала малечу та раділа жовтим човникам, що плавали по маленькому озерці-гноївці і співчувала бідній, нерідній матері — курці, яка бігала по березі та кликала з острахом невірних, невдячних, нерідних дітей.

Гірше повелось Вірі з курчатками. Квочка сиділа вже на яйцях довший час, і тепер стали викльовуватися курчатка. Оля навчала Віру, що їх треба ще далі вигрівати в горщику відобравши від квочки. Раз Віра надто тепло прикрила їх та ще й поклала на піч. За деякий час нагадала собі і, розкривши, побачила чотири трупики! Зараз же взялася за лікарську працю й боротьбу зі смертю. Стала робити писклятам штучне віддихання, пригинаючи ніжки й надавляючи животик. Якже тішилася, коли одне по однім вдалося їй врятувати! Одне тільки, й справді, було мертве.

Але досвід — найліпший учитель. Хоча Володко сумнівався, чи його дружина буде ще коли в житті потребувати його. Отець Радюк діставав тепер їсти в полуднє і обідав разом із Стрільчуками. Для Олі Віра залишала обід в печі і, трохи відпочивши, вони з Володком йшли удвох на прогулянку — на горби або над ріку.

Пласкі й просторі вершки лежали лагідними звалами. Їх покривали пухкі мохи з суничником і афинником або соковиті пишні трави. Цвіли вони якраз чудовими кольорами наших левад: золотом молочію й базюнку, синькою незабудьок, рожевим фіолетом