Вірний приятель. Оповідання з життя домашнього кота - Софія Парфанович

Злегка схвильований терен став підніматися. Дуже лагідно, дуже повільно. Зелена горбовина Низького Бескиду руділа час від часу жовтоскибими полями й темніла цятками лісу, що поростав лагідні узбіччя круглявих гір. Їхні пласкі й просторі вершки покривали широкі, м’якотраві полонини або поростав їх темночатинний, смерековий ліс.

Горбовину прорізували потоки й річки, над якими розсипалися малі лемківські хатки. Біля них убога жовта скиба, що ще не вспіла покритися зеленню картопель і руном вівса. Малий, бідний світок — останній клаптик рідного краю.

Дукля — якраз після розстрілу українського лікаря. Мовчазна й чуйно насторожена. На мурах панського маєтку ще видніли написи про перемогу. І бігли колеса возу, коні вистукували копитами по твердій дорозі. Погонич показував бичівном села й називав їх. Повертався тоді до Стрільчукїв і зі здивованням глядів на чорного кота, що сидів так тихо у пані на колінах. Побачивши його перший раз, запитав: «А то кіт, ци пес?» — як то питали і на Бойківщині, на дозвіллі. Потім довідавшись, що кіт, чвиркнув шпарко крізь зуби і завйокав на коней. Підчас їзди він нераз робив це, дивлячись на кота. Аж доки не втерпів і не заявив:

— Відиш, єґомосьцьови везете на ковнір до куртки. — Не діставши відповіді і, підігнавши коней, закуняв на мішку, покритому веретою.

Приходство — дещо більша лемківська хата. Подвір’я, поросле бур’яном, збігало лагідно до потічка. Кілька малих деревцяток хиталося у вітрі. Обабіч горбовина. Праворуч на вершку поросла лісом, ліворуч поросла травами. І обабіч: на південь і на північ разок хат. Горбовину, що тяглась праворуч, прорізував гостинець. Ним щодня Оля йшла до своєї школи вісім кілометрів в один бік і вісім назад. І отець Радюк йшов у свої мандри.

Оля зустріла Стрільчуків із справжньою радістю. Запрошувала Віру віддавна. Ще тоді, коли вони покинули львівські шпиталі, де підчас большевицького панування працювала як медсестра й заприятелювалася з Вірою.

Віра ледве пізнала подругу. Повновида недавно й яснолиця, Оля тепер була худа, струнка. Її обличчя теж зовсім змінилося: воно видовжилося, вилиці виставали, шкіра була засмагла, темна. Ні сліду русявих кучериків, що їхній догляд давав Олі завжди багато труду. Волосся навіть потемніло й було згорнене в невеличкий клубок.

— Як бачу, розглядаєш мене, наче щось нове та неждане. Я забула написати тобі, що мій вигляд так змінився. Та, знаєш, я тепер селючка…

Згодом Віра зрозуміла, що шіснадцять кілометрів денно і більше як скромний харч зовсім змінили її подругу.

— Виглядаєш прегарно і я тішуся. Ми так давно не бачила одна одної. Щось же ми пройшли разом у нашому шпиталі. Але головне: привезла ти свого котика?

Увійшли до кухні. Вона мала глиняну долівку, велику піч, стіл і мисник. Бицьо вистрибнув з течки й став розглядатися по незнайомій обстановці.

— Який він чудовий, який розкішний! — вигукувала Оля, і заки Віра вспіла її здержати, Оля сягнула по нього і підняла на руки, щоб натішитися ним. Раптовий її рух налякав Биця. До того ж вона взяла його так, як беруть усіх котів: за передні лапки, тягнучи випростованого вгору. Це завдало йому сильного болю в місці колишнього перелому спини, і він заплакав такою ж скаргою, як тоді, коли Галочка робила на нього наступ під дверима кімнати Стрільчуків. Плачучи, він дивився на Віру з тривожним благанням. Було стільки скарги в його очах і стільки болю в його плачу!

Віра пояснила Олі, як треба брати його, і загалом просила, щоб Оля покищо залишила його в спокою, що він мусить мати час, щоб привикнути. Оля, що дуже любила котів і мала двоє своїх: Міцьку і Мурця, вже заздалегідь тішилася на приязнь з Віриним любимцем. Покищо, однак, на те не заносилося… Натомість поява Володка, що завжди так мило говорив з Олею, принесла їй нову радість.

— Ну, нарешті, ви в мене! — гукала з радістю, і її яскравосині очі сяяли золотими іскорками. Їх так любила Віра. — Ходіть, огляньте наші палати, свою кімнату і розгостіться.

Оля повела Стрільчуків до просторої ясної кімнати, що межувала з кухнею. Вона мала вже підлогу, два ліжка, це вже Оля придбала для своїх гостей, стіл, стільці і малий столик. З нею межували дві інші кімнати, обидві маленькі. Канцелярія о. Радюка, Оліного брата, де й на час побуту Стрільчуків він спав на канапці, і Оліна пристосована з комори: без вікна, вузесенька, що вміщала тільки Оліне ліжко. Над ним Розп’яття.

Таке було приходство, що в ньому жили обоє Радюки.

— Заки розгоститесь, мушу вам дещо пояснити, бо бачу, що дивуєтеся нашим достаткам.

Оля засміялася своїм горловим сміхом: — Поперше, парафія маленька й бідна. По-друге, мій брат, ви швидко познайомитеся з ним, не живе земським життям і не дбає про його добутки й вигоди. Врешті обоє працюємо, і хата цілий день порожня і справді нічого нам не треба. Але, он і обід, і я зараз покличу брата.

Підчас обіду кімната Стрільчуків замінялася в їдальню. Тепер Оля швидко накривала стіл і укладала на ньому харчі. Вже з своєї канцелярії вийшов о. Радюк і приязно вітався з гістьми. Зовсім похожий на Олю — з такими ж вистаючими вилицями, засмаленими вітром, невисокий, обличчя йому часто пітніло й витирав його носовою хустинкою. На собі мав вилинялу реверенду.

— Так багато Оля розказувала мені про вас, і я такий радий, що ви заселите нашу пустку. Але не на тих дві неділі, що писала пані, тільки залишитесь з нами. Куди вам їхати далі? Большевики тут і так не прийдуть. А потім: все в Божих руках і його свята воля привела вас сюди.