Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові - Ю. Несбе

Я неправильно зрозумів. Неправильно зрозумів, ко­ли Кнут сказав, що мати переконувала його «не боятися через батька».

— Ніхто нічого не знав, — повела вона далі, — аж доки, одного вечора, коли в домі Уве зібралася звичайна компанія пияків і хтось із них почав питати, що насправді сталося, Уго розповів їм про свою нешанобливу дружину і виплодка та як навчив їх послуху. Тож усі в селищі дізналися. А тоді Уго вийшов у море.

— То ось що проповідник мав на думці, коли казав, що Уго намагався втекти, не сплативши за борги?

— Це і чимало іншого, — кивнула Лея. — У тебе кров зі скроні йде.

Вона скинула свій червоний шовковий шалик і зав’я­зала його мені навколо голови.

Від тієї миті я нічого не пам’ятаю аж до часу, коли прийшов до тями, скулений, на задньому сидінні її машини і Лея сказала мені, що ми приїхали. У мене, ймо­вірно, був невеликий струс мозку, сказала вона, і через те я такий сонний. Вона сказала, що буде краще, коли вона проведе мене до лісової хатини.

Я рушив, не чекаючи на Лею, і, коли вже був далеко від селища, сів на камінь при дорозі. Світло і спокій. Як буває перед бурею. Або після бурі. Коли буря змела все живе з лиця землі. Клапті туману сповзали додолу зеленими схилами пагорбів, наче примари в білих простирадлах, поглинаючи низькорослі гірські берізки, а коли ті знову з’являлися з туману, то здавалися зачарованими.

Тоді вона наздогнала мене. Вийшла з туману, похитуючись, теж наче зачарована.

— Вийшов на прогулянку? — запитала вона з усмішкою. — Може, нам в один бік?

Таємні хованки.

У моєму вусі почало свистіти й пищати, мені трохи паморочилось у голові, тому Лея, про всяк випадок, взяла мене під руку. Прогулянка відбулася надзвичайно швидко, можливо, тому, що я, здається, не весь час був при тямі. А діставшись, нарешті, лісової хижі, я звідав дивне відчуття повернення додому, у мирний та безпечний куточок Всесвіту. Нічого схожого я ніколи не відчував у жодному з дуже багатьох місць в Осло, де мені випадало мешкати.

— Тепер ти можеш поспати, — сказала вона, помацавши мені лоба. — Завтра жодних навантажень. І нічого не пити, крім води. Обіцяєш?

— Куди ти? — запитав я, коли вона встала з краєчка ліжка.

— Додому, звісно.

— Ти так квапишся? Кнут же у діда.

— Не так, щоб я дуже поспішала. Однак, я гадаю, тобі слід лежати спокійно, не балакати і ні про що не хвилюватися.

— Я згоден. Але чи не могла б ти полежати тут зі мною тихесенько? Бодай трохи.

Я заплющив очі. Я чув її спокійне дихання. Мені здавалося, що я відчуваю, як вона вагається.

— Я безпечний, — запевнив я її. — Я не п’ятде­сятник.

Вона тихенько засміялася.

— Тоді згода. Але трішечки.

Я присунувся ближче до стіни, і вона втиснулася поруч на вузькому ліжку.

— Я піду, коли ти заснеш, — пообіцяла вона. — Кнут рано повернеться додому.

Я лежав, відчуваючи себе напівпритомним, а водночас — надзвичайно чітко сприймаючи своїм загостреним чуттям її пульс і тепло її тіла, запах із вирізу її блузки, запах мила від її волосся, її долоню, її руку, яку вона по­клала так, щоб наші тіла не торкалися одне одного.

Коли я прокинувся, у мене було відчуття, що зараз ніч. Напевне, через оту цілковиту нерухомість довкілля. Навіть коли опівнічне сонце в зеніті, то враження таке, що природа відпочиває, що її серцебиття уповільнюється. Обличчя Леї зісковзнуло мені на плече, до моєї шиї: я відчував її носик та її рівне дихання проти моєї шкіри. Мені слід було би розбудити її, нагадати їй, що час іти, якщо вона хоче встигнути додому раніше за Кнута. Звісно, я й сам хотів, аби вона встигла, щоби хлопчик не хвилювався. Але я також хотів, щоб вона залишилась, принаймні ще на кілька секунд. Тому я не рухався, просто лежав і відчував. Відчував, що я живий. Так, якби її тіло давало мені життя. Удалині розлігся гуркіт. Я відчув, як її вії ковзнули по моїй шкірі, і зрозумів, що вона прокинулася.

— Що то було? — запитала вона пошепки.

— Грім, — сказав я. — Не варто непокоїтись, це дуже далеко гримить.

— Тут взагалі не буває грому, — зауважила вона. — Тут занадто холодно.

— Може, йде тепліша погода з півдня.

— Можливо. Я бачила лихий сон.

— Про що?

— Що він повертається. Що він іде, щоб убити нас.

— Той тип з Осло? Чи Уве?

— Я не знаю. Не розгледіла.

Ми лежали, чекаючи на новий гуркіт грому. Його не було.

— Ульфе?

— Що?

— Ти бував у Стокгольмі?

— Так.

— Там гарно?

— Там дуже приємно влітку.

Вона трохи підвелася, спираючись на лікоть, і подивилася на мене згори вниз.

— Юн, — промовила вона. — Лев.

— Тип із Осло ще й гороскоп мій розповів?

Вона похитала головою.

— Я бачила твій медальйон, коли ти спав. «Юн Гансен, народився 24 липня». Я —Терези. Ти — вогонь, а я — повітря.

— Я горітиму в пеклі, а ти полинеш до раю.

Вона усміхнулася.

— Це перше, про що ти подумав?

— Ні.

— Тоді що було першим?

Її обличчя було так близько, її очі — такі темні та глибокі.

Я не знав, що її поцілую, доки не зробив цього. Я навіть не впевнений, чи то я її поцілував, чи вона мене. Одначе далі я схопив її в обійми і міцно притиснув до себе, відчуваючи, як напружилось її тіло, наче ковальський міх, а тоді, зі стогоном, повітря вийшло з її вуст:

— Ні! Не можна!

— Леє...

— Ні! Ми... Я не можу. Пусти!

Я відпустив її.

Вона підвелася з ліжка. Стала посеред кімнати, тяжко дихаючи і спрямувавши на мене розлючений по­гляд.

— Я гадав... — став виправдовуватись я. — Пробач. Я не хотів...

— Чшшш, — тихо сказала вона. — Цього не було. І такого більше не станеться. Ніколи. Ти зрозумів?

— Ні.

Вона знову випустила повітря з довгим тремтливим стогоном.

— Ульфе, я заміжня.

— Заміжня? Ти вдова.

— Так, ти просто не розумієш. Я не за ним заміжня. Я заміжня за... всім, що тут. За всім, що тут є. Ти і я, ми належимо до двох різних світів. Ти заробляєш на життя наркотиками, а я — прибиранням у церкві, я вірянка. Я не знаю, заради чого живеш ти, але я живу заради цього і заради свого сина. Решта не має значення, і я не дозволю, щоб... дурна, безвідповідальна фантазія зруйнувала це все. Я не можу собі цього дозволити, Ульфе. Це