Дерева на дахах - Олександр Казимирович Вільчинський

назвав якусь станцію метро, здається, «Героїв праці», й сказав, що там є пляжі, але Джон заперечив, що це до чорта далеко. Вони обоє вже не раз тут бували і врешті–решт разом і повели нас до ріки. Але за Сусаніна все ж був Йосип, а Джон байдуже плентався позаду й лише час від часу вставляв свої п’ять копійок на кшталт: «О, стоп! Нам наліво…» Виявилося, що Харків, принаймні його центральна частина, не такий уже й великий, як може здаватися. Менше ніж за півгодини ми вийшли на набережну, і ріка називалася Лопань, потім ще трохи пройшли якимось запущеним парком й опинилися при її злитті з річкою Харків.

Спочатку ми купалися у Лопані, на сходах, при злитті її з Харковом, потім, перебігши по траві, — у Харкові, при злитті його з Лопанню, вже й забувши, що з них куди впадає. По парку ходили натовпи молоді, і майже у кожного в руці, незалежно — хлопець чи дівчина, була пляшка пива.

— Напевне, у них тут струя така, — висловив припущення Карлсон. — Хто без пляшки, той не формат.

Проте порожніх пляшок ми ніде не бачили, і було для нас загадкою, де ж вони їх дівають, поки над нашими головами раптом не просвистіла використана тара. І одразу ж кожен з нас почав мацати у воді ногами, і майже одразу ми почали наступати на пляшки, на щастя, серед них не виявилося побитих.

Місцева молодь, вочевидь, вважала нас просто старими придурками, що надумали у таку холоднечу й на такому місці купатися. Але згодом найсміливіші з тих хлопців із пивом у руках, якого вони не випускали навіть у воді, слідом за нами й собі полізли спершу у Лопань, а потім і в Харків. Після чого найсміливіший із найсміливіших, чуючи нашу розмову, вигуки й жарти, навіть запитав українською: «Котра година?» — і якраз вчасно, бо нагадав про фуршет у «4–му блоці», який ми на радощах спілкування ледь не проґавили.

А Джон мене цього разу за весь вечір так про сина і не запитав, хоч я, знаючи його, особливо й не сподівався. Джон не любив, коли хтось ліз у його сімейні справи, навіть я…

А я так і не доцілувався з тією п’яною місцевою тіпа акварелісткою. Невдовзі після фуршету нас повантажили у бус і крізь ніч повезли на Київ.

Крізь сон десь уже за Полтавою над вершечками тополь з’явився ясний серпик місяця, що мелькотів у гіллі й заважав спати майже до самого Миргорода. Але коли у Миргороді загальмували на заправці, його на небі вже не було, начеб раптово кудись зник. Наче й справді той гоголівський чорт виліз із Солошиного комина й заховав його собі в мішок. Або хтось замість чорта. Ну, або мені просто все це приснилося.

київ, експансія тощо

Вже по приїзді, за ранковою кавою у Спілці фотохудожників, розгорілася бурхлива суперечка про ілюзорну реальність, естетику постмодернізму, суспільство споживання, дискурс ґламуру і тому подібну лажу. А потім принесли тацю з канапками із шинкою, і на кожній було по кружальцю помідори й листочку петрушки… І на цей раз цього виявилося досить: парашутики з кропу перед очима і тому подібне. Добре, що хоч пігулки не забув; аби знешкодити гідру в самому зародку, цього разу вистачило й двох. Ніхто й не помітив, як я їх запивав мінералкою.

Поки я виходив і ковтав таблетки, а потім вернувся, то почув лише закінчення фрази:

— …вдає із себе білогвардєйського офіцера.

— Ага, єврейського–білогвардєйського! — це вже був Йосип. — Хіба я брешу, нє?

— Про кого то ви? — почав було я з порога.

— Про естетику постмодернізму та суспільство споживання, — розгладив свої розкішні вуса у стилі Франца–Йосифа наш добряк Йосип.

— За естетику постмодернізму навіть гріх не випити, і особливо — за суспільство споживання! — сказав я і налив собі мінералки.

— І за естетичний прорив! — додав Йосип.

— До речі, Йосипе, ти мені ще з Дакара винен двадцять баксів, — нагадав я йому про наболіле.

— Вибач, не про тебе. Це вони про мене, — буркнув Карлсон.

— Про те, хто з нас більший жид? Ага, забавні теми нашої молодості!

— Двадцять? А чому тільки двадцять?! — щораз у своєму стилі відповідав Йосип.

Я не сумнівався, що сам Ростик і почав цю тему, він завжди підозрює нас в антисемітизмі, але поки що нам вдається його переконати, що це не так. І навіть з Йосипом вони щоразу сходяться на тому, що саме єврей, та ще й вірменин, Параджанов зняв найкраще українське кіно!.. І цього Ростику досить для примирення. На мою пропозицію налити по повній, як завжди, за старичка Параджанова він і собі налив сочку. І Йосип налив, але не сочку… Тоді я ще не знав, що після Харкова Йосип «розв’язав», і аж тепер, звичайно, все зрозумів. Нарешті дійшла причина отієї його гарячкуватої піднесеності, бо ж потім, я знав, після другої–третьої ми вже від нього мало що почуємо.

— Дивися, Йосипе, а то голова буде боліти, як у мене! — спробував я його схаменути, але він не звернув уваги на мої слова.

— Ґламур — феномен цифрової епохи! — тим часом виголошував Ростик–Карлсон звичним для себе речитативним криком. — Цифрова картинка — це нова модель буття… Але принаймні це ще можна дивитися!

— Дивитися треба, бля, в оба! — вставив миттєво розчервонілий Йосип, йому було вже по цимбалах, що дивитися і куди йти.

За нову модель буття я про всяк випадок запив ще й третю таблетку, голова майже пройшла, зате одразу ж кинуло в піт. Що ж, принаймні для голови — це добра ознака. І невдовзі я вже мав ясну голову і, можна вважати, легко відбувся.