Дерева на дахах - Олександр Казимирович Вільчинський

Як вони довезли ту нещасну козу до Жмеринки, я і досі не знаю, але фактом залишається те, що все–таки якось довезли. У Жмеринці ми з електрички перевели Йосипа спочатку на перон, і, поки я ходив по квитки, він був з Карлсоном. Але, коли я вернувся з квитками, їх на місці не виявилося, і лиш оддалік коло кіоску з горілкою бовваніла огрядна зсутулена спина львів’янина й поряд порпався у кишенях Ростик.

— П’ятдесят — і баста…

— Давай двісті! — наче з кілком біля горла благав Йосип.

— П’ятдесят, — стояв на своєму Карлсон.

— Двісті!.. — здихав Йосип.

Я вирішив, що у цьому випадку дискусія зайва і Йосипові найкраще буде одразу навіть зо двісті п’ятдесят ввалити, щоб уже не вставав до самого Львова. А вже там його зніме з поїзда котрийсь із синів. Я докинув ще десятку і відвернувся, щоб не бачити, як нещасний Йосип стискатиме пластикового стаканчика, й тремтячою рукою перехилятиме, й горілка по його цісарських вусах скапуватиме на запилюжений асфальт жмеринського перону.

Потім з’явилися понурий, наче ображений, Джон, і з ним — Паша, вже майже без соломи.

— А де ж коза? Коза де? — запитав Карлсон, і навіть Йосип при тій згадці на якийсь момент перестав ікати, обтер вуса й оглянувся.

— А он! — показав Паша рукою на відомий пам’ятник Остапу Бендеру справа від будівлі жмеринського вокзалу.

І справді, в оточенні кількох таксистів, які там паркувалися, й іншої цікавої публіки стояла Джонова Вєрка із по–собачому висолопленим язиком, кумедно ворушила варґами й наставляла до людей роги з нашпиленими на них листками білого паперу.

— То що, ви їй від сонця почепили? — запитав Карлсон.

— Вона, може, хоче пити? — висловив я припущення, але Пашка сказав, що вони її вже поїли.

Здавалося, Джон із Пашею на якийсь момент протверезіли.

— Ну, що, Довгий, бувай здоров! — розгладжуючи бороду, нарешті подав голос Джон. — О, згадав! Є пропозиція на Чорнобилі виставку зробити, спочатку поїхати щось пофоткати, а потім…

— Ні, знаєш, Чорнобиль хай уже без нас, — за обох нас відповів Карлсон. — Ти що, хочеш із нас передчасно імпотентів зробити?..

— Дурний ти, Ростику! Якби там було небезпечно, я б тебе туди не віз.

— Все–таки, може, краще десь поближче до теплого моря?

— Ну, тоді у липні на Тузлу полетимо, на «Останню криївку»… І Пашка он приїде, правда?

Але Паша не відповів. Він по–страдницьки співчутливо й віддано, наче вірний пес, сидів на якомусь камені, дивився на Йосипа і мовчав.

— І я приїду! — від огорожі, за яку тримався обома руками, подав голос Йосип.

— Або на «День незалежності у Махна» в Гуляйполі. Ти був у Гуляйполі?

— Не був, — відповів я.

— А хочеш?

— Не хочу.

— Чому? Може, візьмеш Іванка і потім скочимо на Азовське море, на косу, там близько?

— Іванка його мама не відпустить, ти ж знаєш, — відповів я на те колишньому шваґерові.

— До батька Махна — це можна, — погодився Карлсон. — Але влітку все ж краще десь у Крим… Ярема, Опольська, Міщенко, до речі, ці вже там, у Махна, були, — сипав він прізвищами. — Мама і Куля також, там, кажуть, буває цікаво.

— Хто–хто? — мене наче ошпарило від згадки мами і Кулі.

Мабуть, почулося.

— Шкода, що повз Вінницю так ото… До Кузі, думаю, могли б заїхати поїсти сирих печериць. Бути коло Вінниці і минути майстерню Кузьми? — прочитав мої думки Карлсон.

— Заспокойся, зараз він у своєму Райгороді, на Бугу рибу ловить, — озвався Джон.

— У Райгороді і Бугу нема, — висловив сумнів Карлсон.

— Ага, бабусі своїй розкажи! Там Буг у нього за городом. Кузьма там хатинку прикупив, і поки ще тепло, то він там… Ми до нього ще поїдемо. Нах Райгород!

— Нах ви точно поїдете, — понуро підсумував Паша.

Насамкінець і Джон почав мене обнімати, а потім побажав щасливої дороги.

— У тебе ж є досвід транспортування Йосипа ще із Західної Африки, — поплескав він мене по плечу, а потім просто всунув мені у жменю зіжмаканих сто баксів і сказав тихо:

— Для малого передай, будь ласка! — І зник за рогом вокзалу у невідомому напрямку.

А коли ми раптом оглянулися, кози й біля Бендера вже не було. Ми й досі точно не знаємо, де вона ділася. Поки Джон із Пашею пішли до пам’ятника з’ясовувати, причмихав потяг, і ми з Карлсоном, розлякуючи жіночок з пиріжками та пивом, що одна за одною ішли нам назустріч, потягли Йосипа до вагона… Потяг рушив, а хлопці так і не вернулися, і лише веселий Карлсон між тіток з пиріжками прикладав мобілу до вуха й показував, що як приїду, то щоб обов’язково йому дзенькнув, а я подумав, що, може, ото й даремно психонув? Не варто було залишати друзів, бо тепер уже невідомо, коли й зберемося. Бо ще рік–два, і кому ми вже нафіг, старі перуни, будемо потрібні?..

Для Йосипа, про всяк випадок, як почне просинатися, Ростик упхав мені в кишеню чекушку «Пшеничної». Але як тільки потяг рушив і за вікнами вагона вслід за масивним Остапом проплив плюгавенький ліліпутик Ленін з витягнутою, як і годиться, у дороговказі рукою, добряк Йосип одразу ж і захропів. Точніше, він і не просинався, й, слухаючи його тихе похропування, я і собі почав клювати носом, хоч взагалі–то у поїздах мені останнім часом краще не спати.