Дерева на дахах - Олександр Казимирович Вільчинський

— І що там у вас, скільки за весілля береш? — першим почав тему Карлсон, коли я повернувся з інтернет–вагончика, все ще повторюючи подумки листа, що відправив просто Марії.

— Не знаю, я тепер після травми не ходжу… Слухайте, а у парку жодної вільної лавки! — підморгнув я Пашиній дівці, і вона знову пирснула у жменю.

— А у вас, у Станіславі, скільки? — втрутився Джон, він того ранку був усім незадоволений, але то швидше просто гра така, я–то його добре знаю.

— Триста баксів, і то ще яка конкуренція!

— Ну, а сіті–лайти? Я от маю замовлення до кінця року, — похвалився Йосип. — А ще корпоративи, особливо ігрові, не менше, як за твоє гуцульське весілля…

— А чо’ одразу гуцульське?.. Може, бойківське?..

— От ти, наприклад, уявляєш мене клоуном або піратом? — продовжував огрядний Йосип, він з нас усіх мав найбільшу масу.

— Клоуном — льогко! — кинув Карлсон, і Пашина дівка знову пирснула.

Цього разу я не стримався і кишнув під стіл: «А–киць!» — я ж після контузії, мені можна.

— А ти не Анька часом? — запитав я у дівки (я тоді ще помилково думав, що це Анька Потапенко).

— Сам ти Пєтька! — відрубав Паша, перш ніж вона встигла відкрити рота.

— То я за такий корпоратив в образі клоуна також маю триста «паперів» — і не треба весілля!.. — тим часом хвалився наш товстун.

Йосип — молодець, він колись стибрив у мене ідею і непогано на тому підлатався. Маю на увазі наш спільний політ до Західної Африки, де, замість наших миротворців, він, як потім виявилося, нафоткав собі кілька десятків сюжетів — від доїння овець до голопузих африканочок під пальмами з цицьочками, як кулачки… А потім на рідному Закарпатті також наклацав купу сюжетів: і також доїння овець, і також танці під бубон таких же юних дівчаток — і зробив з того кльову виставку, яку потім виставляв по офісах деяких банків. З одного боку — Західна Африка, з іншого — Закарпаття. Тут біля якогось напіврозваленого хліва у бур’янах вріс у землю старий «Москвич», а у Сьєрра–Леоне — іржавий «Б’юїк» аналогічно…

— Ну, у нас, вибач, провінція: або доярки, або весілля, — театрально розводив руками Карлсон. — Колись найбільш прибутковими були колективні портрети доярок, тепер — весілля.

— Скільки за весілля у вас беруть?.. — поцікавився Йосип, але Ростик вдав, що не почув.

— Весілля або похорон, — вставив Паша.

Вони з Джоном наливали собі та дівці й теревенили про щось своє, начеб нас і не слухали. Виявляється, таки слухали.

— А–киц–ць! — знову жартома нагнувся я під стіл, про всяк випадок, на випередження.

— Ти чого?.. — зиркнув з–під лоба Паша. — Забембав уже своїм «кицьом»!

— До речі, ви ще не бачили Шона, шотландець! Інка нового кота завела, чи то їй подарували, — звернувся я до Джона. — Каже, щоб я навчив Джона–молодшого фоткати.

Я вже давно помітив, що коли я згадував про Інку, Джон ніколи нічого не запитував, начеб і не слухав.

— Тобі не позаздриш! — кривив носа Карлсон, бо ж мої котячі історії у нашій компанії були новиною хіба що для дівки.

— Ну добре–добре, — буркнув мій колишній шваґер, мовляв, про це в іншому місці, він налив Паші і його дівці. — Ну що, будьмо!

— Будьмо, гей! — підхопив Йосип зі склянкою сицилійського апельсина. — За нас! Бо ми того варті!.. — У Харкові він ще тримався.

Ми втиснулися зліва за боковим столиком недалеко від входу, і майже всі, хто заходив, з цікавістю витріщалися на нас, вочевидь, і через нашу голосну українську також. Харків у цьому сенсі — цілина. Але те витріщання лише додавало нам куражу, а добрязі Йосипу (я давно його таким не бачив) майже екстазу.

У Йосипа раптом з’явилася ідея сфоткатися біля знаменитого будинку «Слово», де у 30–х жили українські письменники, яких потім майже всіх розстріляли. Виявилося, що це зовсім недалеко від центру… Ми досить просто його знайшли, і Пашка, якому якраз приспічило, в кайф відлив за гаражами напроти будинку. А поки ми фотографувалися під старим кленом у самому центрі літери «С», що її цей будинок і нагадує, в одному з освітлених зсередини гаражів за нашими спинами весь цей час безперестанку стукали залізом й гиркалися якихось двоє місцевих алкашів.

День був похмурий і, як для початку літа, холодний, але для зйомок цілком придатний, коли ми разом — нам ніщо не перешкода! Я пробував уявити, як ті покидьки–чекісти виводили наших письменників з цих під’їздів, з цих тепер уже потемнілих від часу цегляних стін. Як перед тим піднімали з ліжок, нишпорили по всіх закутках.

— Мене давно мучить, чому ніхто не повстав, не відстрілювався, як упівці у 40–х, — почав було Йосип.

— А Хвильовий? — кинув Карлсон.

— Та ні, Хвильовий сам собі… Начебто сам собі…

— А цікаво, чи їм дозволяли перед посадкою у «воронок» посцяти? Спросоння ж воно завжди кортить, — подав голос Паша.

— Слухайте, чуваки, а цікаво, чи є у них тут пляж? До фуршету ще купа часу, — хотів усе за один день встигнути мудрий Карлсон.

Ми ще трохи посиділи, як охлялі горобці, на якомусь спертому на цеглини обламку грубої дошки, слухали, як гиркаються ті мужички в гаражі, й наче по черзі фоткали кущики чистотілу під почорнілими чи то від часу, чи від смутку за українськими письменниками стінами «Слова».

Йосип