Талановитий містер Ріплі - Патриція Хайсміт

Том уважно прислухався до їхньої веселої розмови італійською, намагаючись розібрати кожнісіньке слово.

Посміхаючись, на терасу зайшов Фаусто, опустився у крісло й закинув босі ноги на парапет. Він завжди посміхався або супився, а вираз його обличчя мінявся ледь не щохвилини. За словами Дікі, він був одним із небагатьох місцевих жителів, хто не розмовляв південним діалектом. Сам Фаусто мешкав у Мілані й на кілька місяців приїхав до Монджибелло, аби навідати свою тітку. Він приходив тричі на тиждень між п’ятою і половиною шостої, неухильно та завжди вчасно, і вони з Томом сідали на терасі й, попиваючи вино або каву, десь годину балакали італійською. Том з усієї сили намагався запам’ятовувати все, що розповідав йому Фаусто: про скелі, море, політику (Фаусто був комуністом і мав партійний квиток, який, за словами Дікі, полюбляв показувати американцям, і завжди потішався з їхнього подиву) і бурхливе сексуальне життя деяких мешканців містечка. Бувало, що Фаусто не міг вигадати теми для розмови й тоді він просто дивився на Тома й нестримно реготав. Але Том уже досяг чималих успіхів. Вивчення італійської справді давало йому задоволення, тож він був дуже старанним учнем. Том хотів говорити італійською не гірше за Дікі й був певен, що за місяць-два, якщо не покладатиме рук, у нього все вийде.

Том бадьоро перетнув терасу й зайшов до студії Дікі.

— Хочеш поїхати до Парижа в труні? — запитав він.

— Що? — Дікі відірвав очі від своєї акварелі.

— Я говорив з одним італійцем «У Джорджіо». У трунах у багажному вагоні ми вирушимо з Трієсту в супроводі якихось французів, та ще й отримаємо за це по сто тисяч лір кожен. Я підозрюю, що це пов’язано з наркотиками.

— Перевозити наркотики в трунах? Я думав, що такого вже не практикують.

— Ми говорили італійською, тому я не зрозумів усього, але він казав, що буде три труни, а в третій, можливо, буде справжній небіжчик і вони сховають наркотики в нього. У всякому разі нас підвезуть до Парижа та ще й заплатять. — Він узявся витягати з кишень пачки цигарок «Лакі Страйк», які придбав для Дікі у вуличного торговця. — Що скажеш?

— Та це просто чудова ідея! До Парижа в трунах!

На губах Дікі застигла якась дивна посмішка, наче він глузував із Тома, прикинувшись, що йому до вподоби його ідея.

— Я серйозно, — сказав Том. — Той італієць дійсно шукає двійко охочих юнаків. У трунах мають бути тіла французів, убитих в Індокитаї. А супроводжувати їх мають родичі одного з них або й усіх трьох. — Не зовсім те, що сказав йому чоловік, але щось схоже. Та й, зрештою, двісті тисяч лір дорівнювали майже трьом сотням доларів — цілком достатньо для їхніх розваг у Парижі.

Проте Дікі й далі уникав чіткої відповіді.

Тоді різко глянув на нього, загасив недопалок цигарки «Націонале» й відкрив одну з пачок «Лакі Страйк».

— А ти впевнений, що той чолов’яга, з яким ти говорив, сам не був під наркотиками?

— Останнім часом ти збіса обережний! — посміхаючись, сказав Том. — Куди подівся твій авантюризм? Ти говориш так, ніби не віриш мені! Ходімо, я покажу тобі того італійця. Він досі в барі, чекає на мене. Його звуть Карло.

Дікі навіть пальцем не поворухнув.

— Той, хто пропонує таку роботу, нізащо не розкриє тобі всі карти. Може, йому й справді треба відправити парочку бандюків із Трієста до Парижа, та я все одно не можу зрозуміти навіщо.

— Тоді ходи зі мною і сам його запитаєш. Якщо не віриш мені, то бодай на нього подивишся.

— Аякже. — Зненацька Дікі підвівся. — Може, за сотню тисяч лір я навіть погоджуся на цю аферу. — Він закрив збірку поезії, що лежала на канапі корінцем догори, і слідом за Томом вийшов зі студії. У Мардж було чимало поетичних збірок. Дікі частенько брав їх почитати.

Коли вони зайшли до «Джорджіо», чоловік усе ще сидів за столиком у кутку. Том посміхнувся йому й кивнув.

— Вітаю, Карло, — сказав він. — Posso sedermi?[24]

— Si, si[25], — відповів чоловік, показуючи жестом на стільці.

— Це мій друг, — повільно проказав Том італійською. — Він хоче дізнатися, чи я правильно зрозумів про роботу та поїздку в багажному вагоні. — Том дивився, як Карло міряв Дікі поглядом, і навіть зачудувався тим, як темні, пронизливі та якісь зачерствілі очі італійця не проявляли нічого, окрім ввічливого зацікавлення, як за частку секунди він запримітив та оцінив легеньку посмішку на підозріливому обличчі Дікі, його засмагу, яку він міг отримати хіба після місяців тривалого лежання на сонці, його зношений італійський одяг та американські персні.

Враз тонкі безбарвні губи італійця повільно розтягнулися у посмішці, і він глянув на Тома.