Талановитий містер Ріплі - Патриція Хайсміт

в очі, можна побачити, що насправді ховається в людському серці, а в очах Дікі Том не побачив нічого, от ніби дивився на сувору й бездушну поверхню дзеркала. Том відчув, як у грудях боляче кольнуло, й обхопив обличчя руками. Йому здалося, що хтось раптово відібрав у нього Дікі. Вони не були друзями. Вони навіть добре не знали одне одного. Його вразила жахлива істина, правдива на всі часи, для всіх людей, яких він знав у минулому та знатиме в майбутньому. Усі вони ось так стоятимуть перед ним, а він знову та знову переконуватиметься, що насправді геть не знав їх, та найгірше те, що він постійно, бодай якийсь час, віритиме, що таки знав і мав із ними багато спільного. Від того усвідомлення Том на мить остовпів і подумав, що він цього не переживе. Йому здалося, що ноги зараз підкосяться і він упаде. Це вже було занадто: усе навколо здавалося йому ворожим. Чужа мова, його постійні невдачі та ще й Дікі, який тепер ненавидів його. Зусібіч його оточували незнайомці, він відчував їхню неприязнь. Раптом Дікі відірвав його руки від обличчя.

— Та що це з тобою таке? — запитав він. — Той чолов’яга пригостив тебе наркотиками?

— Ні.

— Упевнений? Може, підмішав до напою?

— Ні. — Йому на голову опустилися перші краплі вечірнього дощу. Десь гуркотів грім. Тепер ворожість насувалася ще й з неба. — Я хочу померти, — ледь чутно сказав Том.

Дікі потягнув його за руку. Том перечепився через одвірок. Вони опинилися в невеличкому барі навпроти пошти. Він почув, як Дікі замовив бренді, наголошуючи, що він хоче саме італійського, мабуть, вважаючи Тома не гідним французького бренді. Том випив те солодкувате питво, що смакувало, як ліки. Він випив три склянки, мовби то було яке чарівне зілля, здатне повернути його до тями, повернути до реальності. Він уловив запах цигарки «Націонале», що диміла в руці Дікі, розгледів чудернацький візерунок на дерев’яній стільниці й торкнувся його пальцями, відчув, як всередині в нього все стислося, ніби хтось притис до його живота кулак, уявив собі довгий і крутий підйом до будинку й майже відчував легенький біль у ногах після всіх тих східців.

— Зі мною все гаразд, — озвався Том глибоким спокійним голосом. — Я не знаю, що на мене найшло. Мабуть, це все через спеку. — Він тихенько засміявся. Ось так і треба чинити з реальністю — посміятися з неї, перетворити на жарт чи не найважливішу подію у його житті, куди важливішу за все, що трапилося з ним протягом останніх тижнів, відколи він познайомився з Дікі, а може, навіть важливішу за все, що траплялося з ним за ціле життя.

Дікі нічого не відповів, тільки запхав до рота цигарку, вийняв зі свого чорного шкіряного гаманця кілька сотень лір і поклав їх на барну стійку. Том почувався ображеним, наче хвора й надокучлива дитина, яка сподівалася після одужання почути бодай одне добре слово. Та Дікі був черствий. Він купив йому бренді з таким байдужим виглядом, ніби пригощав якогось недужого незнайомця без копійки за душею. «Дікі не хоче, щоб я їхав з ним до Кортіни», — зненацька подумав Том. Ця думка навідувала його не вперше. Тепер Мардж теж їхала до Кортіни. Вони з Дікі навіть придбали для поїздки великий термос, коли нещодавно були в Неаполі. І не питалися його, чи сподобався йому термос, вони взагалі не цікавилися його думкою. Вони поступово виштовхували його зі своєї компанії. Том припустив, що Дікі хочеться, аби він поїхав з Монджибелло — найкраще перед їхньою мандрівкою до Кортіни. Ще кілька тижнів тому Дікі казав, що покаже йому лижні траси Кортіни, позначені на його карті. Якось увечері Дікі розглядав ту карту, але й словом не озвався до нього.

— Ходімо? — запитав Дікі.

Том, наче цуцик, вийшов за ним із бару.

— Якщо ти зможеш сам дійти додому, я б хотів на часину зазирнути до Мардж, — сказав Дікі.

— Я в порядку, — відказав Том.

— От і добре. — А тоді озирнувся і докинув через плече: — Може, забереш пошту? Бо я можу забути.

Том кивнув. Дорогою він зайшов на пошту. Забрав два листи — один був для нього від батька Дікі, інший — для самого Дікі від когось із Нью-Йорка, кого Том не знав. На порозі пошти він відкрив конверт від містера Ґрінліфа й шанобливо розгорнув аркуш із друкованим текстом. Лист було написано на солідному фірмовому бланку блідо-зеленого кольору, а по центру було розміщено логотип компанії «Бурк-Ґрінліф» у формі корабельного штурвала.

10 лист. 19…

Мій любий Томе!

Зважаючи на те, що ви провели разом із Дікі більше місяця, але він не виявляє ані найменшого бажання повернутися додому, я можу дійти висновку, що вам не вдалося його переконати. Я підозрюю, що ви з найкращими намірами повідомляли мене про те, що Дікі планує повернутися додому, та, відверто кажучи, я не знайшов нічого подібного в його останньому листі від 26 жовтня. Натомість він як ніколи налаштований залишитися в Європі.

Я хочу, щоб ви знали, що ми з дружиною цінуємо все те, що ви зробили для нас і нашого сина. Але надалі ви ні в чому переді мною не зобов’язані. Маю надію, що протягом цього місяця, виконуючи моє доручення, ви не завдали собі надто багато клопоту, і щиро сподіваюся, що ви отримали задоволення від цієї мандрівки, навіть попри те, що не змогли досягти поставленої мети.

Ми з дружиною шлемо вам вітання і свою подяку.

Щиро ваш,