Талановитий містер Ріплі - Патриція Хайсміт

відчуття провини виступило крапельками поту на його чолі. Якесь незрозуміле, однак сильне відчуття провини, ніби Мардж сказала Дікі, що він щось у нього поцупив або зробив щось ганебне. Дікі не поводився б отак тільки через те, що Мардж помітно охолола до нього, подумав Том. Дікі спускався з пагорба, притримуючись своєї звичної манери ходити — трохи зсутулившись, він ступав так, що постійно випиналися його кістляві коліна. Цю манеру від нього мимоволі перейняв і Том. Але зараз Дікі опустив голову, мало не торкаючись підборіддям грудей, а руки запхав до кишень своїх шортів. Він розтулив рота лише для того, щоб привітатися з Луїджі й подякувати йому за листа. Для Тома кореспонденції не було. Дікі отримав листа з банку Неаполя. То був стандартний бланк, на якому в порожній графі для суми було надруковано: «500,00 доларів». Дікі абияк запхав папірця до кишені й викинув конверт до сміттєвого відра. Щомісячне сповіщення про те, що гроші Дікі перевели на рахунок у банк Неаполя, припустив Том. Дікі якось розказував, що його трастова компанія перераховує гроші до банку Неаполя. Вони рушили далі, і Том було подумав, що вони дійдуть до кінця головної дороги, до того місця, де вона огинала скелю, і навідаються до іншої частини містечка, як вони робили раніше, але Дікі зупинився біля сходів, що вели до будинку Мардж.

— Я напевне підіймуся, відвідаю Мардж, — сказав Дікі. — Я ненадовго, але тобі немає потреби чекати на мене.

— Добре, — відповів Том, раптово почуваючись покинутим. Він якийсь час дивився, як Дікі підіймався вирубаними в скелі східцями, тоді різко відвернувся і рушив назад.

На півдорозі він зупинився і його потягнуло зазирнути до «Джорджіо» та щось випити (але мартіні «У Джорджіо» були паршиві), але водночас його тягнуло повернутися до будинку Мардж і, удавши, ніби хоче перед нею вибачитись, відплатити їм, розлютивши, коли заскочить їх зненацька. Раптом йому уявилося, як Дікі обіймає її або принаймні торкається, і, з одного боку, Тому хотілося їх побачити, а з іншого — його вивертало від самої лише думки про це. Він розвернувся і рушив до брами Мардж. Обережно зачинив її за собою, хоча будинок був досить високо і малоймовірно, що хтось міг його почути, й кинувся бігти, перестрибуючи через сходинки. На останньому прольоті він зупинився. Він придумав, що скаже. «Послухай, Мардж, мені дуже шкода, якщо я чимось образив тебе. Сьогодні ми запрошували тебе з нами, і ми справді хотіли, щоб ти приєдналась до нас. Я справді хотів, щоб ти приєдналась до нас».

Діставшись місця, звідки він міг бачити вікно Мардж, Том зупинився. Рука Дікі лежала в неї на талії, а сам Дікі легенько цілував її у щоку й посміхався. Вони були за якихось п’ятнадцять футів від нього, але порівняно із залитим сонцем подвір’ям у кімнаті було досить темно, тож йому доводилось добряче напружувати зір, аби щось розгледіти. Ось Мардж, ніби в екстазі, схилилась до Дікі, майже торкаючись його обличчя, та найогиднішим для Тома було те, що Дікі робив це навмисне, ось такими дешевими й удаваними залицяннями він хотів повернути її прихильність. Та значно відразливішим Томові здавався її товстий зад, який випинався під її сільською спідницею трохи нижче від руки Дікі, що обіймала її за талію. А Дікі!.. Том не міг повірити, що він на таке здатен!

Том розвернувся і побіг донизу, ледве стримуючись, щоб не крикнути. Він щосили захряснув браму. Він біг усю дорогу аж до будинку Дікі, геть засапаний відчинив браму й оперся спиною на огорожу. Потім він кілька хвилин просидів на канапі в студії Дікі, приголомшений і збентежений. Той поцілунок… Не схоже, щоб це було вперше. Він підійшов до мольберта Дікі, мимовільно відводячи погляд від розміщеної там незугарної картини, схопив ластик, що лежав на палітрі й розлючено пожбурив у вікно, спостерігаючи, як він описав дугу та зник десь у напрямку моря. Він зібрав інші ластики, що лежали на столі Дікі, усілякі пера для письма, вугільні олівці та огризки пастелі, й один за одним шпурляв ті предмети по кімнаті або викидав у вікно. У нього було дивне відчуття, наче його розум залишався спокійним та врівноваженим, а тіло вийшло з-під контролю. Він вибіг на терасу, намірившись вистрибнути на парапет і станцювати чи стати на голову, але урвище по інший бік загорожі спинило його.

Він піднявся до кімнати Дікі й кілька секунд, тримаючи руки в кишенях, міряв її кроками. Він гадав, коли Дікі повернеться. А може, він залишиться там аж до вечора, а потім затягне її в ліжко? Він ривком відчинив двері до шафи Дікі й зазирнув усередину. Там був випрасуваний і на вигляд новий сірий фланелевий костюм, якого він ще жодного разу не бачив на Дікі. Він вийняв костюм. Зняв свої шорти й натягнув сірі фланелеві штани. Ще й взувся в черевики Дікі. Тоді витягнув верхню шухляду й видобув звідти чисту сорочку в біло-блакитну смужку.

Підібрав до неї темно-синю шовкову краватку й обережно зав’язав її. Цей костюм був йому якраз. Він розділив волосся й зробив собі проділ на один бік, як у Дікі.

— Мардж, ти маєш зрозуміти, що я не кохаю тебе, — Том звернувся до дзеркала голосом Дікі з притаманним тому підвищенням тону на тих словах, які він хотів підкреслити, і ледь чутним гортанним звуком наприкінці фрази, який міг здатися милим або неприємним, дружнім або ворожим, усе залежало від настрою Дікі. — Мардж, припини! — Він різко розвернувся і схопив повітря, наче стискав обома руками шию Мардж. Він тряс її, душив дедалі сильніше, а вона повільно опускалася щораз нижче та нижче, доки безвільно не впала на підлогу, де він її і залишив. Він перевів подих. Втер рукою чоло точнісінько так, як це робив Дікі, почав нишпорити кишенями в пошуках носовичка і, не знайшовши його, витяг одного з шухляди Дікі та знову став перед дзеркалом. Навіть його трохи розтулені губи були як у Дікі, коли той був засапаний після довгого плавання — губа ледь опущена так,