Талановитий містер Ріплі - Патриція Хайсміт

— Ти це чув? — запитав Дікі. — Вона сказала, що ми найґречніші американці з усіх, що вона зустрічала!

— Ти ж знаєш, що зробили б у такому випадку більшість паршивих американців — зґвалтували б її, — відказав Том.

— Так, де ж це ми? — протягнув Дікі, роззираючись навколо.

Жоден із них не мав ані найменшої гадки, де вони перебували. Вони пройшли кілька кварталів, але так і не зустріли бодай однієї знайомої місцини чи назви вулиці. Помочилися біля якоїсь темної стіни й рушили далі.

— Коли зійде сонце, ми зможемо побачити, куди забрели, — весело сказав Дікі. Він глянув на свій годинник. — До світанку залишилось кілька годин.

— Чудово.

— Зате ми провели додому гарненьку дівчину. Воно було варте того, хіба ні? — трохи затинаючись, запитав Дікі.

— Ще б пак. Я люблю дівчат, — озвався Том дещо невдоволеним тоном. — Але добре, що з нами сьогодні немає Мардж. А то б ми не змогли провести ту дівчину додому.

— Ой, навіть не знаю, — задумливо мовив Дікі, опустивши очі на свої хисткі ноги. — Мардж не…

— Я лише кажу, що в компанії Мардж ми б переймалися пошуком готелю. І зараз, імовірно, сиділи б у клятому готелі. І не змогли б побачити половину Рима!

— Твоя правда! — Дікі закинув руку йому на плече.

Дікі грубо термосив його за плече. Том спробував якось вивільнитися і схопив його за руку.

— Ді-кі! — Том розплющив очі й побачив перед собою обличчя поліцейського.

Том випростався і сів. Він був у парку. Уже світало. Дікі сидів на траві обіч нього та щось спокійно пояснював поліцейському італійською. Том намацав рукою стосик дорожніх чеків. Так, вони були в його кишені.

— Паспорт! — укотре гаркнув до них поліцейський, і Дікі знову взявся щось йому пояснювати.

Том добре знав, що говорив Дікі. Він розповідав, що вони обидва американці й не мають при собі паспортів, тому що вийшли на якусь часину, аби подивитись на зоряне небо. Том ледве стримував сміх. Злегка похитуючись, він підвівся й обтрусив одяг. Дікі теж був на ногах, і вони попрямували геть, хоча поліцейський і далі викрикував щось їм услід. Дікі озирнувся і щось відповів йому ввічливим тоном. Принаймні поліцейський не пішов за ними.

— Виглядаємо ми справді кепсько, — сказав Дікі.

Том кивнув. На штанах на коліні була довга проріха — напевне, він десь упав. Їхній одяг був пом’ятий, у зелених трав’яних плямах, запилюжений і пропітнілий, хоча зараз обидва тремтіли від холоду. Вони зайшли до першого-ліпшого кафе, замовили лате й булочки, а також кілька порцій італійського бренді, яке, хоча й було огидним на смак, добряче їх зігріло. Відтак їм зробилося страшенно смішно. Вони ще були трохи захмелілі.

Перед одинадцятою вони дісталися Неаполя — якраз вчасно, щоб спіймати автобус до Монджибелло. Їх тішила думка про те, як вони знову повернуться до Рима, вже в пристойному одязі, і відвідають усі музеї, яких не побачили цього разу. Та не менше їх тішила думка про те, що вже сьогодні по обіді вони ніжитимуться на сонечку на пляжі Монджибелло. Однак до пляжу вони так і не дісталися. У будинку Дікі вони прийняли душ, попадали на ліжка у своїх кімнатах і спали, доки Мардж не розбудила їх близько четвертої. Вона була сердитою, бо Дікі не повідомив її телеграмою, що залишиться ночувати в Римі.

— Не те, щоб я була проти твоєї ночівлі в Римі, просто я подумала, що ви в Неаполі, а там могло трапитися що завгодно.

— О-ой, — протягнув Дікі, перезирнувшись із Томом. Він готував їм трьом «Криваву Мері».

Том же загадково мовчав. Він не збирався розповідати Мардж про їхні пригоди. Нехай собі уявляє що їй заманеться. Дікі не приховував, що вони чудово провели час. Том помітив, що вона окинула несхвальним поглядом його похмілля, неголене обличчя і напій, який він збирався випити. Щось таке було в очах Мардж, коли вона бувала серйозною, що додавало їй мудрості й років, навіть попри її простакуватий стиль одягу, розвіяне вітром волосся, та й узагалі її схожість на дівчину-скаута. Зараз вона скидалася на матір або старшу сестру — той традиційний жіночий несхвальний вираз, адресований легковажним забавам, що їх так полюбляють хлопчики й дорослі чоловіки. От уже ці чоловіки! А може, то були ревнощі? Здається, вона помітила, що за один день у Тома з Дікі (можливо, тому, що він теж чоловік) зав’язалася тісна дружба, а їй самій ніколи не мати таких стосунків із Дікі, байдуже, чи кохає він її, чи ні, а він її не кохав. Утім, за кілька хвилин вона розслабилась і той її особливий погляд кудись зник. Дікі вийшов з тераси, залишивши його з Мардж. Том запитав про книжку, яку вона писала. То була книжка про Монджибелло, пояснила дівчина, вона містила її власні фотографії. Вона розповіла, що родом з Огайо, і показала йому світлину свого сімейного будинку, яку завжди носила в гаманці. То був звичайнісінький обшитий дошками будинок, але для неї то був дім, з посмішкою додала Мардж. Деякі слова вона вимовляла своєрідно, і ця вимова