Талановитий містер Ріплі - Патриція Хайсміт
— Привіт! — відчинивши двері, сказала Мардж. — Вітаю, Томе! Де ти пропадав увесь цей час?
Вона запропонувала їм щось випити, але виявила, що джину в її пляшці залишилося тільки на денці.
— Байдуже, ми все одно йдемо до мене на обід, — сказав Дікі. Він пройшов її спальнею-вітальнею так, наче був у себе вдома й сам частково тут мешкав. Схилився над горщиком, у якому росла якась крихітна рослинка, і ніжно торкнувся пальцем її листочків. — Том хоче розказати тобі щось дуже смішне, — сказав він. — Ну ж бо, розкажи їй, Томе.
Том перевів подих і почав свою історію. Він намагався зробити її дуже смішною, і Мардж реготала так, наче вже давно не чула нічого кумедного.
— Коли він зайшов за мною до «Рауля», я був готовий вискочити у вікно туалету! — Його язик плескав сам по собі, а він тим часом оцінював, наскільки високо його акції піднялися у Дікі та Мардж. Він читав це на їхніх обличчях.
Підйом на пагорб до будинку Дікі вже не здавався йому таким тривалим, як раніше. Смаковитий запах смаженої курки розлігся терасою. Дікі налив усім мартіні. Том прийняв душ, потім Дікі прийняв душ і, повернувшись на терасу, зробив собі коктейль точнісінько як минулого разу, от тільки зараз атмосфера була зовсім іншою.
Дікі примостився на плетеному кріслі й закинув ноги на бильце.
— Розкажи ще щось, — сказав він, посміхаючись. — Чим ти займаєшся? Ти, здається, казав, що хочеш знайти роботу.
— А що? Маєш на думці якусь роботу для мене?
— Та ні, навряд…
— Ох, я можу робити багато всього. Я можу бути камердинером у готелі, доглядати дітей, працювати бухгалтером… У мене поки що не дуже затребуваний талант до цифр. Скільки б я не випив, я завжди знаю, коли офіціант намагається мене обрахувати. Я вмію підробляти підписи, водити гвинтокрил, грати в кості, удавати з себе будь-кого, куховарити… а ще я можу з легкістю показати в нічному клубі «театр одного актора», якщо їхній артист раптом захворіє. Мені продовжувати? — Том нахилився вперед, перераховуючи свої таланти на пальцях. Він міг продовжувати нескінченно.
— Що це за «театр одного актора»? — поцікавився Дікі.
— Ну… — Том зірвався на ноги. — Ось такий, приміром. — Він став, уперся рукою в бік, одну ногу виставив уперед. — Це леді Ослівна випробовує американську підземку. Вона жодного разу не спускалася в метро навіть у Лондоні, але їй неодмінно закортіло зробити це в Америці. — Том показав пантоміму: пані спершу шукає монетку, а коли знаходить її, то виявляється, що вона не пролазить у щілину автомата. Тоді вона купує жетон і довго роздумує, якими сходами їй скористатися, потім лякається страшенного шуму й довгої поїздки без зупинок, а тоді знову метикує, як би то краще вибратися з цього місця (тієї миті на терасу вийшла Мардж і Дікі пояснив їй, що Том показує англійську леді в метро, але дівчина, здається, нічого не втямила й запитала: «Що-що?»), а тоді відчиняє двері, які могли бути хіба що дверима до чоловічої вбиральні, судячи з нажаханого виразу її обличчя. Відтак жіночці трапляються щораз нові перешкоди, аж її починає тіпати, жах дедалі наростає, а тоді вона втрачає свідомість. Том граційно впав на канапу-гойдалку.
— Чудово! — вигукнув Дікі, плескаючи в долоні.
Мардж не сміялась. Вона стояла там, де зупинилась, і виглядала розгубленою. Жоден із них не пояснив їй, у чому суть цієї пантоміми. Вона все одно не зрозуміє такого гумору, подумав Том.
Том ковтнув мартіні, страшенно задоволений собою.
— Якось покажу тобі інший номер, — звернувся він до Мардж, але здебільшого тільки для того, аби запевнити Дікі, що має напоготові ще багато пантомім.
— Обід уже готовий? — запитав Дікі. — Я помираю з голоду.
— Я чекаю, коли приготуються ті кляті артишоки. Ти ж знаєш свою плиту. На ній страшенно важко що-небудь приготувати. — Вона посміхнулась до Тома. — У Дікі дуже старомодні погляди на деякі речі, особливо якщо не йому доводиться з ними марудитись. У нього досі піч на дровах. А ще він ніяк не хоче придбати холодильника чи бодай морозильну камеру.
— Це одна з причин, чому я покинув Америку, — сказав Дікі. — Усі ті прилади — це гроші на вітер, особливо у країні, де є стільки служників. Чим би цілісінький день займалась Ермелінда, якби могла приготувати обід за якихось півгодини? — Він підвівся. — Ходімо, Томе, покажу тобі кілька своїх картин.
Дікі провів його до великої кімнати, до якої Том уже кілька разів зазирав, коли минав її по дорозі до ванної. Під двома вікнами стояла довга канапа, а посеред кімнати — великий мольберт.
— Це портрет Мардж, над яким я зараз працюю. — Він вказав на полотно на мольберті.
— Ого, — з удаваним зацікавленням протягнув Том. На його думку, картина була паршивенькою. Мабуть, так думав не тільки він. Її усмішка виглядала занадто нестримною і трохи безглуздою. Її шкіра була червоною, ніби в індіанки. Якби Мардж не була єдиною тутешньою блондинкою, ніхто б її не впізнав.
— А тут… багато пейзажів, —
