Талановитий містер Ріплі - Патриція Хайсміт

— Чи можу я чимось пригостити тебе в готелі перед тим, як підеш додому? — запитав Том у Дікі. — І Мардж теж, якщо вона прийде. Я б хотів віддати тобі купальний халат і шкарпетки.

— О, так. Дуже дякую за запрошення, я б залюбки чого-небудь випив. — Він повернувся до читання італійської газети.

Том розтягнувся на своєму рушнику. Він чув, як годинник у містечку пробив першу.

— Схоже, Мардж уже не прийде, — озвався Дікі. — Мабуть, підемо без неї.

Том підвівся. Вони рушили до «Мірамару» і майже не говорили, лише Том запросив Дікі пообідати з ним, а Дікі відмовився, бо його служниця уже приготувала обід, який чекає на нього вдома. Вони піднялися до Томового номера. Дікі приміряв купальний халат і приклав шкарпетки до босих ступень. І халат, і шкарпетки були йому якраз, і, як Том і сподівався, Дікі дуже сподобався колір халата.

— І ще ось це, — сказав Том, виймаючи з шухляди комода квадратний пакет, загорнутий в аптечний папір. — Мама передала тобі краплі для носа.

Дікі посміхнувся.

— Мені вони більше не потрібні. Колись у мене був синусит. Але я заберу їх.

Тепер у Дікі було все, подумав Том, усе, що він міг йому запропонувати. Тож він відмовиться і від випивки, Том навіть не сумнівався. Він провів Дікі до дверей.

— А знаєш, твій батько страшенно переймається тим, що ти не хочеш повертатися додому. Він попросив мене поговорити з тобою, прочитати гарну лекцію, чого я, звісно ж, не буду робити, однак я мушу повідомити йому якісь новини. Я обіцяв, що писатиму.

Дікі повернувся до нього, не відпускаючи дверної ручки.

— Не знаю, що там мій татусь собі понавигадував. Чим, на його думку, я тут займаюся — напиваюся до чортиків? Мабуть, узимку полечу на кілька днів до Америки, але я не збираюся там залишатися. Тут я почуваюся щасливішим. Якщо я повернуся жити до Америки, тато неодмінно причепиться до мене з роботою у «Бурк-Ґрінліф». І не дозволить малювати. Мені подобається малювати, і я вважаю, що це мені вирішувати, як я маю жити.

— Розумію. Але він казав, що не примушуватиме тебе працювати в його компанії, хіба що ти сам захочеш приєднатися до конструкторського відділу, а він запевняв мене, що тобі завжди подобалось створювати макети вітрильників.

— Ну… ми з татом уже обговорювали цю тему. У будь-якому разі дякую, Томе, що передав татове послання і одяг. Дуже люб’язно з твого боку. — Дікі простягнув йому руку.

Том не міг примусити себе потиснути її. Він був на межі провалу як у справі містера Ґрінліфа, так і своєї дружби з Дікі.

— Гадаю, що маю ще щось тобі розповісти, — із посмішкою сказав Том. — Твій батько відправив мене сюди тільки для того, щоб я переконав тебе повернутись додому.

— Що ти маєш на увазі? — насупився Дікі. — Оплатив дорогу?

— Так. — То був його останній шанс або зацікавити Дікі, або ж відштовхнути його остаточно. Зараз Дікі або розрегочеться, або з відразою хрясне за собою дверима. Та ось кутики його рота потягнулися вгору й на обличчі Дікі з’явилася уже знайома Томові посмішка.

— Оплатив дорогу! Хто б міг подумати! Він, мабуть, у відчаї? — Дікі зачинив двері й залишився в номері.

— Він підійшов до мене в одному з барів у Нью-Йорку, — продовжив Том. — Я сказав, що ми з тобою ніколи не були близькими друзями, але він був упевнений, що я зможу тебе вмовити, якщо приїду сюди. Тож я пообіцяв, що спробую.

— А як він тебе знайшов?

— Через Шріверів. Я й сам їх добре не знаю, одначе… Вони запевнили твого батька, що я твій друг і зможу тебе переконати.

Обидва засміялися.

— Я не хочу, щоб ти думав, ніби я збираюся викачувати з твого батька гроші, — сказав Том. — Я сподіваюся незабаром знайти якусь роботу в Європі й повернути йому гроші за дорогу. Він придбав для мене квиток туди й назад.

— Ой, та не переймайся! Він запише ці гроші до витрат компанії «Бурк-Ґрінліф». Можу собі уявити, як тато підійшов до тебе в барі! До речі, який це був бар?

— «У Рауля». Насправді ж він побачив мене ще в «Зеленій клітці» і звідти пішов за мною. — Том розглядав обличчя Дікі, намагаючись зрозуміти, чи знайома йому назва «Зелена клітка», адже бар був досить відомим, але скидалося на те, що Дікі про нього не чув.

Вони спустилися до готельного бару, аби щось випити. Пили за здоров’я Герберта Річарда Ґрінліфа.

— До мене щойно дійшло, що сьогодні неділя, — сказав Дікі. — Мардж пішла до церкви. Ходімо до нас на обід. У неділю в нас завжди курка. Знаєш, стара американська традиція — їсти в неділю курку.

Дорогою Дікі хотів зайти до Мардж — раптом вона ще вдома. Вони піднялися кількома сходинками, що тулилися до крутої скелі та збігали до самісінької дороги, перетнули чийсь сад і знову піднялися сходами. Будинок Мардж був неохайною одноповерховою будівлею, до якої