Ще літо, але вже все зрозуміло - Василь Карп'юк

Бо вчора телефоную мамі. Мама йде від корови. По молоко в нас треба йти не до найближчої крамниці за кількадесят метрів, а на толоку, де влітку випасається корова. І якщо йти туди один раз у хорошу погоду, то це дуже красиво. А якщо ходити двічі на день зранку і ввечері, незважаючи на погоду, то вже не так легко. І те прекрасне повне відро свіжого молока з шумом зверху видається не таким прекрасним, якщо тобі під п’ятдесят, стежка йде згори вниз, на стежці розмокла від дощу масна глина і тобі треба нести це відро кілометр, час від часу перекладаючи з утомленої руки в руку, яка вже трохи перепочила.

Тому правдива любов — любити, коли важко.

Зараз у мені, окрім любові, велике сум’яття.

Загалом, це лише мій клопіт, який не має жодного значення.

Чи правдива моя любов — стане звісно, коли кінчатиметься мій земний шлях, а надто, зважаючи на місце, де він кінчатиметься.

Тобто шанс вернутись і бути у звичайній некрасивій праці є.

Більшість людей в селі, напевно, працюють і живуть там, бо не дуже мають інших варіантів. Але й тоді вони люблять своє життя.

Але що саме я люблю в горах, які так люблю?

І як я їх люблю?

Якби тут був інтернет, я б написав пост у фейсбуці, як мені гарно пити м’ятний чай і читати «Листи в Україну» Андруховича. Але зараз такої можливості нема, і це на краще. Емоція є і хочеться її виразити. Через фейсбук було би легше, бо менше писати, а вже й висловлено. Натомість у теперішній ситуації допишу, наприклад, про шалені зорі минулої ночі. Я ж уже сто років у місті не гуляв вечорами, бо після роботи треба спішити додому купати маленького хлопчика, а потім вкладати його спати й укладатися самому. І двісті років я не бачив глибокої ночі, бо якщо, бувало, не спав, то це того, що вставав, аби приспати маленького хлопчика і самому знову лягти. А тут та сама причина. Але синочка вже приспав і вийшов надвір в туалет, бо в Брустурах він окремо від хати. І тут ці зорі. І вся тиша. Свіжість.

А ще можна собі подумати, що пишу листи самому собі з теперішнього чи минулого в майбутнє. А ще днями читав книжку Василя Ґабора «Про що думає людина». Він багато згадує про дитинство. І щемко. Відколи та книжка вийшла кілька років тому, я знав, що вона мені сподобається. Аж тепер трапилася невідворотна нагода її придбати, і вже читаю. Подобається.

Ще думаю, що я вже прожив своє життя. Тобто все моє життя — дитинство і юність у селі. Те, що я просто проживав, уже пишучи якісь учнівські вірші, але ще не розуміючи, в якій літературі жив. І тепер, коли я розумію, в якій літературі жив, можу лише її записувати. Часом, знову потрапляючи в неї, підглядати, перепитувати, звіряти, уточнювати, додавати деталей, але нічого нового прожити не можу. Це так знається зараз. На порозі першого етапу відчуття проминання молодості — тридцяти. Цілком можливо, що за десять років так думатиму про тепер проживане. Але гадаю, що ні.

За десять років у мене принаймні будуть листи, написані нині. Можливо, спробую на них відповісти. Хоча навряд чи адресант буде в зоні досяжності.

Ми з дружиною і сином приїхали до моїх батьків у Брустури вчора. Я мало чим можу батькам помагати через постійну зайнятість і перебування на відстані. Зрештою, батьки мусять якось давати собі раду й дають. Але є такі моменти, коли без моєї помочі не можна. Наприклад — треба привезти порося з косівського базару. Водії рейсових автобусів пасажирів з поросятами не беруть, як то було раніше. Також у Прокураві був чоловік, який возив у нашому напрямку худобу — придбану чи на продаж. Часом у великий кузов із синім тентом просилися й люди. Наприклад, ті ж таки власники щойно придбаної чи ще не проданої худоби. Або просто люди, яким було по дорозі.

Був такий час, коли я не лише токарював, а й узявся возити свої вироби в Кути й Косів на базар. Доти цим займався тато. Тоді я теж не раз їхав у машині цього прокуравського чоловіка. Сидів з іншими людьми на приладнаних обабіч і в задній частині кузова лавицях, а ближче до переду посередині стояли прив’язані корови. Вони випорожнялись, і бризки від їхніх балиґ падали мені на штани. Може, це не наймальовничіший спогад. Але він не про красу. Він про реалії буднів.

Як я написав, зараз тої машини нема. Але зараз машина є вже в мене, й батьки попросили по можливості приїхати й привезти з Косова порося. Отже, сьогодні вранці ми з мамою рушили в дорогу. Ще говоримо, що було б непогано підібрати пасажирів — заробити трохи на пальне. Хтось мав би бути на зупинці коло каплички. Добре, візьмемо.

Під’їжджаємо.

Мама: Нікого нема.

Я: Є два ангели. Може, їх візьмемо?

Та вони, напевно, до Косова на базар не збиралися. Підібрали пасажирів на початку Прокурави. Заробив на каву, на паркування і трохи на пальне.

Порося взяли. Одразу назвав його Петриком. І склав віршика, коли він вперше дав для цього підставу: