Ще літо, але вже все зрозуміло - Василь Карп'юк

Зараз воно сходить. Мені на п’ятому поверсі вже видно перші промені, а нижні поверхи ще не скоро побачать. Не раніше, ніж хвилин за п’ятнадцять. Але вже день. Гучно співають птахи. Радість. Бо світло.

А вчора в метро всі такі сонні, ніби ще не побачили, що день настав. І чоловік у сірій куртці. І пані в макіяжі..

Он той товстун, схожий на відомого актора, взагалі спить. Лише інший товстун, який не схожий, сидить приречено, а тому спокійно.

І ніхто з них не радіє новому дню. А то вже була десь пів на сьому. Та що новому дню? Навіть ось цій дівчині, яка сидить майже навпроти мене. Вона гарна. То хіба не привід порадіти, що така красива панна спустилася разом з нами в метро і їде в одному вагоні? Наче б саме сонце сиділо на одній із лавок. А ні — треба сидіти з опущеними кутиками вуст і нудити світом, бо, бачте, не вдалося добре виспатися.

Звісно, сон — це гарно. Але ще не все. І коли ночі вже нема, то можна спокійно не спати. Як оце я зараз. А позаяк усі решта сплять, то ми собі мирно балакаємо з пташками.

Хто мусив, поїхали на роботу чи ще кудись, а я собі — по вулиці. Свіжо. І об’ємно. Мій чудовий світ із світанком, світлом.

Розумію, що цьому всьому можна не дивуватись. Але можна милуватись. Також може видаватися, що коли бачити світанок часто, він уже так не вражає.

Але мій тато дуже любить вставати рано. По-перше, тому що багато встигається зробити. Хоч мені здається, що це лише привід, щоб таки бачити світанки. Бути їхнім нібито мимовільним свідком. Бо якось кумедно, аби вусатий сільський чоловік вставав удосвіта дивитися на схід сонця.

А от прокинутися до роботи — вихід. І, крім того, робота робиться. Причому багато, бо прохолодно, на відміну від спеки середодня, коли опосідає млявість.

Якось, як я ще ходив до школи, але вже була добра весна, ми з татом встали десь о третій ранку й погнали теличку на пашу в сусіднє село. Корову так далеко не поженеш, бо треба щодня доїти і щодня треба молока. Тому тримається поряд. А теличку можна. Відправив у кінці травня, і можна забрати аж восени.

Йти не так далеко — години три в Шипіт у присілок Пантириш. Там велика толока в татового приятеля Лук’яна. А ще в нього дружина і багато дітей. А ще дві баби. Одна — мама, а інша — баба. Але обидві однаково старі. Тепер, здається, вже повмирали. Але тоді ще були.

І ми з татом так остро сходили туди й назад, що я встиг на дев’яту до школи. Та коли вже йшов на перший урок, то відчуття дня було зовсім інше. Здавалось, я вже так багато його прожив. І справді, я вже жив, а не спав від третьої години. І це лише ранок, і ще купа дня попереду.

Зараз мені теж буде кумедно казати, що пішов гуляти, аби побачити світанок і порозмовляти з пташками. Насправді я ж із ними не розмовляю. Хіба подумки. А от варіант, що пішов на базарчик поблизу купити свіжих овочів, цілком прийнятний. Запитання лиш в тому, чому я так довго йду, якщо він поблизу?

Як же я люблю ці гори!

Люблю бути в них, читати про них…

От якраз у руках кіносценарій Василя Портяка про Олексу Довбуша. І Портяк так добре все пише, що бачу. А бачу ще й тому, що знаю, як саме то виглядає чи може виглядати.

І вже би назад, у Брустури. Аж сіпнуло.

Якось так було кілька років тому, як я ще вчився і був у Франківську на сесії.

Пари закінчилися, надвечір’я п’ятниці. Наступного дня пар нема, але в неділю мали бути.

Я собі гуляв знічев’я містом і забрів на вокзал.

Тут побачив автобус на Космач. Якщо їхати ним до Прокурави, то звідти пішки додому в Брустури хвилин двадцять. І так мені стало, що я просто не міг вдержатися. Без ніяких речей, добре, хоч на дорогу мав. І поїхав додому.

То так і зараз є.

Люблю то все.

Але люблю декоративно. Люблю побути, трохи долучитися до якоїсь сільської праці, але, радше, символічно, й відпочивати.

Можна походити горбами, грибів позбирати. Як турист.

І це ганебно.

Це несправжня любов.

Тобто дивитися гарно, а жити — ні.

Тобто жити теж гарно, але набагато важче.

Тобто виходить, що мені важливіше самореалізуватися, ніж любити правдиво.

Бо саме тому я поїхав з села. Але самореалізовуюся, спираючись на цю любов, говорячи про неї, оспівуючи її.

Оббріхуючи те, що найбільше люблю.

Бо коли я пишу про гори, то вони постають дуже хорошими для буття в них. Але насправді там набагато важче.

Там земля без асфальту, і коли падає дощ, то під ногами робиться болото. І ти чавкаєш гумовими чоботами, ходиш куди треба, несеш до хати дров,