Ще літо, але вже все зрозуміло - Василь Карп'юк

Коли я навчався у молодших класах, ми з однокласниками на Миколая ділилися, хто які подарунки одержав минулої ночі. Перед тим батьки й учителі казали, що гарні подарунки будуть у тих, хто гарно вчиться. У молодших класах у мене були самі п’ятірки. Подарунки від Миколая також знаходив під подушкою, та нерідко вони були менш коштовними, ніж у деяких однокласників, у яких оцінки були суттєво нижчими. Я не дошукувався справедливості ні в батьків, ні в учителів, ні в Миколая. Вже тоді відчув незбагненність Твого промислу. Хоч було таки прикро, коли однокласникові, який майже не вмів читати, Миколай поклав під подушку коробку петард. Це зараз виглядає кумедно, а тоді ця коробка була справжнім скарбом.

Згодом була потреба в якійсь матеріальній речі. Я не знав, чи варто її в Тебе просити. Думав, що можна просити лише якихось чеснот — любові, доброти… Але натрапив на телепрограму, де один священик сказав, що можна просити все, чого просити не соромно перед Тобою. Якщо ж чогось хочу, але не можу попросити, значить, того не маю хотіти. А знайомий священик однієї моєї подруги сказав, що якщо є місце, куди він не може піти у священичому одінні, то він туди не може піти взагалі. Так і з нашими проханнями.

Хоч часом таки думаю, що надто дрібні ці просьби й кумедні. Надто людські вони, аби просити в Тебе, Господи. А потім думаю, а чого ще ми можемо просити? Адже в нас усе є. Як часом буває в житті якась подія, через яку хвилюєшся, переживаєш, щоб усе добре вийшло, а коли не виходить, то злишся, а через деякий час дивишся на неї як на мізерну і не варту уваги, такими ж і наші прохання можуть нам здаватися з часом. А Ти, Господи, мабуть, бачиш цю мізерність одразу і посміхаєшся з метушні Своїх вивірок. Але поможи кожному бігти в своєму колесі.

Ніч і чай. Це мало кому важливо, бо в кожного своя ніч, не кажучи про чай. А ромашки так розквітли. Серед осені. Дядько, який торгував квітами, звісно, трохи перегравав, але було видно, що здивований — поїхав на дачу, а там ромашки. В кінці вересня. Я спочатку хотів узяти букет різних кольорових, але ромашки — те, що треба. Оксана зраділа.

Вона вже спить, а я пишу. Давно так не було. Це як попити пива. Щоб розслабитися, висловитися. Бо так вийшло, що останні два місяці мав постійну роботу. Хороша. Класний колектив. Але не те. Я не кажу, що не мав часу на писання літературних текстів. Може, навіть би знайшов. Але не хотілося.

Та в якийсь час усвідомив, що нема часу думати. І от знову кидаю роботу. На початку року кинув попередню, бо думав інакше, ніж керівництво. А тепер просто тому, що хочу мати час на думання. Бо нащо було кидати тоді? І що я собі думаю? Це вже мама так запитує. Ну, але пробує зрозуміти. Бо як такий привід, то, значить, щось таки думаю.

Це, звичайно, дуже особисте, як ніч або чай. Може, я просто не вмію організовувати роботу, і точно, що не кожна робота шкодить думанню. І точно, що мої вже колишні співробітники теж мають якісь думки й мають на них час. Себто тут ідеться не про обставини, а про факт.

А я вже було майже забувся. Запрацювався, й поїхало. Але як ромашка змогла розквітнути в кінці вересня, так і думки закрутилися, завертілися і сказали, мовляв, що ти робиш?

І от я знову можу не спати. А потім спати до обіду. Прокинувшись, думати, писати. Чи робити щось практичне й корисне. Але бачу, що ромашки принесли Оксані радість. Якщо так само ставитися до думання, то це таки позитивно.

Будь-яка система, яка хоче одержати більше, ніж дати, робить свій робочий ритм максимально щільним.

Позавчора я робив ксерокопію в якомусь комп’ютерному клубі. Трохи була черга. А черги — о, кайф — час, який ніби марнуєш, але водночас вони легітимізують думання в час роботи. Крім того, я розглядав приміщення й побачив приклеєні на стіні роздруківки. На одній писало, що в кінці зміни адміністратор має протерти столи й перезавантажити комп’ютери. А ще на одній — що ніколи людина не отримає вищої винагороди, якщо не робить більше, ніж від неї очікують.

Відповідно, система хотіла більше, ніж давала. А дзуськи!

Є певні залежності, які дуже вадять деяким професіям. Недавно Оксану зацікавило, чи в працівників АЗС на співбесідах запитують про паління? І якщо курця візьмуть, як непросто йому має працюватися? Думання — теж така залежність, але для здоров’я вона не шкідлива.

Часто може мучити пересторога. От я хочу думати. Робота чи ще якесь заняття не дають мені це робити сповна. Я б кинув цю роботу, але треба на щось жити. Треба якось жити. І тоді людина продовжує якось жити, поступово притуплюючи в собі бажання думати. А згодом і здатність. Курити теж кидають.

Але ні — якщо ти вже щось собі думаєш і це для тебе важливо, то не варто лякатися. Раз думаєш, то щось придумаєш. Може, це й має бути твоїм основним заняттям. Бо чай є в горняті. Не хочеться обпектись. Але ж ні, він уже майже холодний. Його можна пити великими ковтками. Відчувати трохи гіркоти. Ніч без сну інакшою не буває. Цукор буде з першим сном. Але не раніше, ніж останній ковток чаю.

Шматочок твердого сиру і кава. Шоста ранку. Раніше за сонце. Хоча кілька днів тому, коли я їхав у поїзді і прокинувся щойно