Франческа. Повелителька траєкторій - Дорж Бату

* * *

Жарти — невід’ємна частина моєї теперішньої роботи. Напруга в командному центрі часом сягає такої сили, що нам деколи просто необхідна психоемоційна розрядка. І найчастіше об’єктом жартів стаємо ми з напарницею. То вона мене розіграє, часом жорстоко, то я її потролю. Словом, весело.

— Франческо, що в нас сьогодні?

— Нічого особливого. Потрібно розвернути геодезичний сателіт GSS-XX–XX на 35 градусів по Х, National Geographic досліджуватиме Єлловстоун, переорієнтація ще однієї геодезії для НАСА і корекція телекомунікації для твоїх колег-стерв’ятників.

— Що?

— Будемо коригувати супутник, щоб у кореспондента з морди пікселі не випадали!

— Кошмар, ніколи не думав, що під час моїх включень хтось про мене таке говорив…

Але і в далекому Г’юстоні, в Космічному центрі Джонсона, теж люблять посміятися. Пам’ятаєте кульгавого супутника, «Містера Щасливчика»? У LM люблять, коли саме ми керуємо кульгавим, бо тільки в нас він чомусь з першого разу летить туди, куди треба.

Перед корекцією траєкторії Містера Щасливчика Франческа, як і завжди, замовила на пульті зв’язку симплекс на частоті XXX,XXX — усе відповідно до інструкції інженерів з LM. Після цього ми зняли телеметрію.

— Поворот на п’ять і сімдесят вісім сотих по Х, як завжди.

— Завжди десь біля семи й п’ятнадцяти сотих.

— Ми його нещодавно коригували, не встиг він дійти до семи й п’ятнадцяти.

— ОК, значить порядок залишається два, чотири, один?

— Угу.

— Потужність?

— Зараз…

Потужність імпульсів залежала від кута повороту, а кут повороту щоразу різний. А це ще додаткові розрахунки.

Поки ми рахували, напарниця спитала в мікрофон:

— Трейсі, симплекс на частоту XXХ,XXХ готовий?

— Секунду, відкриваю, — механічно відповіла Трейсі, що керувала зв’язком.

— ОК, за потужністю виходить один сімдесят один, нуль дев’яносто сім, нуль шістдесят дев’ять, — я нарешті закінчив розрахунки. Почалась буденна звірка.

— Один сімдесят один, нуль дев’яносто сім, нуль шістдесят дев’ять підтверджую! — Франческа, що розраховувала всі дані на паралельній машині, отримала ті самі цифри. Це важливо.

— Нахил?

— 15,56.

— 15,56, підтверджую. Кутова?

— 12,6 радіан.

— 12,6 є, поточна?

— 11500, як завжди.

— Чудово. Активуємо ключі.

Ми носимо на ланцюжку ключі від пульта запуску двигунів. Два однакові ключі — в мене і в моєї напарниці. Прямо як підліткові підвіски BFF[25]. Щоб активувати двигуни на супутнику, ми повинні вставити й повернути два ключі. Утім, ця архаїка незабаром піде у вічність — нам ставлять сканери відбитків пальців.

Ми вставили свої ключі, і, перш ніж їх повернути, Франческа клацнула кнопкою передавача й солодким голосом привіталась:

— Привіт, Містер Щасливчик, це Франческа й Джорджіо, ми дуже раді знову з тобою працювати! Зараз ми тебе трохи посунемо на 0,15 по Y і повернемо на 5,78 по Х, за схемою 2:4:1, потужність 1,71:0,97:0,69. Усе буде гладенько й спокійно, любий, не переживай!

Ми повернули ключі й дали старт. За якусь мить полізли цифри телеметрії: 1,25… 1,98… 2,30… 3,02… 3,87… 4,56… 5,12… 5,78… 5,78… 5,78…

— 5,78 стабільний!

— 0,15 стабільний!

— Поточна без пришвидшення!

— Кут стабільний.

Корекція пройшла вдало.

— Містер Щасливчик, любий, бачиш, усе пройшло добре, ти молодець, ми тебе любимо! — просюсюкала напарниця в гарнітуру.

Несподівано щось у нас в навушниках зашипіло, й металевий голос крізь те шипіння чітко сказав:

— Дя-ку-ю, пташ-ко! Я те-ж вас люб-лю!

Франческа зойкнула й затисла рота руками. Я з несподіванки смикнувся на стільці. У мене на потилиці, геть як у нашої собаки Галі, волосся стало дибки. Сицилійка зірвала з себе гарнітуру, кинула її на пульт і витріщилася на мене. Я вже втямив, що це розіграш, тільки не міг збагнути чий. А ось дівчина злякалась неабияк — руки в неї тряслися.

За вікном пульта зв’язку звивалася в реготі Трейсі.

— Трейсі, трясця тобі!!!

Трейсі аж задихалася. Баррел стояв біля моніторів, теж червоний зі сміху, і показував пальцем на крайній третій монітор — там дружно іржала зміна в Г’юстоні.

У нас у командному центрі стоять камери, але ми зазвичай не використовуємо режиму відеоконференцій під час рутинної роботи. Тільки під час запусків і нештатних ситуацій. Але тепер за нашою реакцією спостерігали.

— Ох, Андрію, бачив би ти ваші обличчя! — стогнала Трейсі. — Ох, я дихати не можу!!!

Ми з Франческою аж ніяк не очікували відповіді від кульгавого супутника — цим і скористався Г’юстон. Трейсі просто підключила Головний командний центр до наших переговорів з Містером Щасливчиком і ввімкнула трансляцію. Весь час, поки Чессіна сюсюкала з сателітом, Г’юстон бився в істериці. А під кінець хтось вирішив пожартувати над нами. Ми з Франческою теж посміялись, коли відійшли від шоку.

* * *

Якщо людина злиться, треба, щоб вона вміла правильно випускати пару. Інакше буде біда.

Ось і Франческа сьогодні ледь не вибухнула.

Все почалось традиційно зранку. У нас у командному центрі я засвоїв одне просте правило: які будуть перші десять хвилин на роботі, такий буде весь день.

І перші десять хвилин дали мені зрозуміти, що нічого доброго цей день не принесе.

— Сьогодні твоя черга робити каву! — замість привітання буркнула напарниця, щойно зайшла в наш кабінет.

— І тобі доброго ранку, Чессіно! Ти в порядку?

— Та я краще за всіх! — процідила дівчина й грюкнула рюкзаком об стіл з такою силою, що канцелярський стакан з олівцями полетів на підлогу. — От лайно! Щоб ви всі виздихали!

Я не став уточнювати, хто ці «всі», і пішов на кухню готувати каву.

Відколи Франческа притарабанила з дому свій бісівський перегінний куб для кави, який вона називає «мока», каву для нас готувала саме вона. Кава з цієї пекельної штуки виходить така міцнюща, що штирить після неї яскраво й барвисто. Користуватися цією штукою я не вмію. Викликати напарницю, щоб навчила, було, як я подумав, не вельми мудро з огляду на її настрій, а лізти в YouTube було ліньки. А ще я подумав, що давати міцнющу каву розлюченій невідомо чим напарниці — те саме, що гасити пожежу бензином. Тому я вирішив скористатись нашою штатною кавоваркою. Тим більше, що каву вона варила швидше за «моку», і не таку міцну.

Я зайшов у кабінет якраз тоді, коли Франческа «люб’язно» говорила з кимось по телефону. Судячи з того, що говорила італійською, з кимось із родини. А останнє слово свідчило, нічого доброго в тій розмові не було:

— Basta!!! — крикнула напарниця й гримнула телефоном об стіл.

Я обережно поставив каву і від гріха подалі сховався за свій комп’ютер.

— Що це ти мені приніс?! — Франческа сьорбнула з чашки й скривилася.

— Дякую за твоє «дякую», я старався, — мені стало образливо. — Півроку ми пили каву з кавоварки, і ніяких нарікань вона не викликала. А тут на тобі. «Що це ти мені приніс»!

— Це не кава!

— Це кава. Я не вмію користуватися твоїм паровозом.

— Андрію!!!

Франческа назвала мене на ім’я. Це поганий знак.

Далі — більше. Наші ранкові збори якнайменше були схожі на збори в НАСА. Скоріше на кориду та бій гладіаторів одночасно. Уїдливі коментарі напарниці, уколи шпагою і розмахування червоною ганчіркою здивували всіх, однак бенефіс припав насамкінець:

— Питання, побажання? — як завжди спитав старший офіцер Баррел.

Франческа, закинувши ногу на ногу й склавши руки на грудях, закотила злу промову:

— Мене дістало, що ці довбані військові збивають мені всі персональні настройки на моїй робочій станції! Чому не можна створити для них окремий профайл, щоб вони просто перелогінювались і заходили зі