Франческа. Повелителька траєкторій - Дорж Бату

— Має ж бути хоч якась еротика!

— Аха-ха-ха-ха! Джорджіо, тупішої пісні я ще не чула!!! Це навіть крутіше, ніж Борат!!!

* * *

Був ранок, і Франческа ще не з’явилась у командному центрі. Проте там уже сиділи професор Рассел і старший офіцер Баррел. Колеги нутром відчували, що я затіяв чергову капость.

— Ну, що цього разу? — спитав Баррел. Я точно знав, що під своїми моржовими вусами він ховає посмішку.

У Радянському Союзі був період повального захоплення Італією. Італійська естрада, італійське кіно, італійські чоботи. Тото Кутуньо, Софі Лорен, Адріано Челентано і Мікеле Плачідо. Робертіно Лоретті і «Санта Лючія». Італія була така далека — усе ж таки далеке зарубіжжя — і водночас така близька. У італійців були незвичайні пригоди в Росії, парочка Абдулов і Фарада обігнала за популярністю Аллу Пугачову, пісеньку «джуліко-бандито» співали ледь чи не в кожному дворі, і навіть Заєць з «Ну, постривай» співав «O sole mio».

Звісно, Софі Лорен у кіно розмовляла російською в дубляжі Інни Виходцевої, Фарада з Абдуловим співали абракадабру, а джулікі переінакшували російські слова на «італійській» манер. Про що співали Тото Кутуньо і Челентано, в СРСР знали тільки одиниці. Та й ті були перекладачі з італійської.

Саме завдяки шаленому успіху весело-трагічної абракадабри з фільму «Формула кохання» рівно через два роки, 1986-го, Фарада і Абдулов вирішили зробити пародію на популярний тоді італійській естрадний фестиваль «Сан-Ремо». Приспівом у цій пекельній пародії, звісно, було вже знайоме нам «Уно, уно, уно ун моменто».

Рассел і Баррел пам’ятали, в якому стані перебувала моя напарниця два дні тому, коли вперше почула пісню Марґадона й Джакоба.

— Андрію, це ні в якому разі не можна їй показувати! — сказав професор Рассел. — Це її вб’є!

— Та нічого, у нас тут у сусідньому корпусі є медсестрички! — Баррелові, навпаки, кортіло подивитись на реакцію Франчески.

— Я все чу-у-у-ю! — пролунало з нашого кабінету. — Ви говорите про мене-е-е! Якщо це щось хороше, то я вас усіх обійму-у-у, а якщо ні, то вам краще триматись від мене якнайдалі-і-і! Джорджіо краще надіти шоло-о-ом!

Франческа зайшла в командний центр з двома чашками кави.

— Джорджіо, салют! Тримай каву! Усім доброго ранку!.. Ем-м… Чого ви на мене так повитріщалися?!

— Чессіно, в мене для тебе щось є! — усмішка в мене була широка, як картинка 16:9.

— О, ні. Ні! Ні-ні-ні! Ні! Не зараз! Не сьогодні!!! Ніколи!!! — сицилійка замахала руками. — Ну добре, ЩО там у тебе?!

— Дивись! — я простяг їй свій телефон з відкритим роликом у YouTube.

Франческа розпливлася у широкій усмішці — на екрані з’явились її улюбленці. Молоді й красиві.

— Ооооооо! Абдуллофф, Фаррада! — Франческа тепер мала двох нових кумирів.

Тупцяючи під музику, кумири італійської молоді заспівали:

— Урбенто філофенто

Канченто піруенто

Сало-ооре!

Уже при перших звуках цієї веселої псевдоіталійської абракадабри Франческа затамувала дух, щоб у наступну секунду вибухнути сміхом.

— Превенто рибаченто

Кривенто сімуленто

Амо-ооре! — впевнено співала парочка.

Франческа сміялась, мов ненормальна, затуливши долонями обличчя.

— І Санта-Марія фелі-і-чіта! — Фарада з Абдуловим, абсолютно задоволені реакцією моєї напарниці, хитро переглянулись на екрані й затягли знайоме:

— Уно, уно, уно, ун мо-оменто-оо!

Франческа волала, наче юна фанатка на концертах «Бітлз» — її розпирали емоції, що їх доносили через десятиліття два геніальні радянські актори.

— Це неможливо! Не можу… Не можу дихати! Аха-ха-ха-ха!

Слід визнати, Абдулов і Фарада навіть тим абсурдом, що вони його співали, зуміли передати настрій безтурботності, легкого суму й шаленого кохання.

— Андрію, це дуже круті чуваки! Мені хочеться вивчити текст пісні! Як ти думаєш, про що вони співають? — стогнала Франческа.

— Хтозна, бамбіна, я не розумію італійської.

— Аха-ха-ха, Джорджіо, «італійської»! «Concerto Cipollino La Scala». Я кращого тексту не чула ніколи в житті!!! А що таке «vokzala»?

— Stazione ferroviaria [17], — виринули в моєму мозку спогади дитинства.

Франческа навіть сміятись перестала.

— Омайґад. Та ви мене вирішили вбити. Ти щойно сказав це італійською!

— La piovra [18], — прорвало мене. — Commissario di polizia Corrado Cattani. «Banca Antinari». Criminalità organizzata [19].

— От чорт! Не думала, що у вас це дивились!

— Це в нас кожен підліток дивився!

— Моя мама обожнює Мікеле Плачідо [20]!

— Бачиш, я теж можу написати такий текст, — я кивнув на Фараду.

— О, і Сан-Ремо вони передивляються. Люблять доісторичну естраду! Щоправда, ці двоє набагато крутіші, ніж Riccie e Poveri [21]! — Франческа знов зареготала.

Мені раптом стала зрозуміла таємниця популярності Івана Младека і його «Йожіна з бажін» та Едуарда Хіля з його «Трололо».

— А де ця парочка тепер? В Італії їх би на руках носили! Я покажу їх своїм кузинам на Сицилії — у них дупи зі сміху повідпадають! Цей Абдуллофф — красунчик, а Фаррада схожий на мого вуйка!

— Абдулов помер 2008 року. Від раку. Згорів місяців за два. Йому було 54. У Фаради були проблеми з серцем. Він багато хворів, на початку нульових переніс інсульт. Помер через півтора року після Абдулова. У злиднях, усіма забутий…

Не знаю, навіщо я про це сказав, справді. Франчесці це знати було зовсім не обов’язково.

Фарада і Абдулов якраз закінчували співати своє невмируще «Уно моменто». Але напарниця вже не сміялась.

— Тобто як, «усіма забутий»?

— Він тяжко хворів. Ніде не знімався. Після інсульту наново вчився ходити й говорити. Біля нього були тільки дружина і син. Грошей у них не було.

— Як?! Ну як?! Я не розумію… — в очах у напарниці були сльози.

— Так. Ця країна пожирає своїх дітей, Франческо. Вибач.

Рассел також не сміявся. У Баррела сумно обвисли вуса. Ніхто не ставив ніяких запитань, як це буває зазвичай. Було таке відчуття, ніби посеред весілля раптом оголосили про чиюсь смерть.

Франческа сиділа за своєю робочою станцією, відкривши сторінку Вікіпедії. Вона читала про Фараду й тихенько плакала.

— Іди, збери її до купи. Це теж твоя робота. Тим більше, в тебе це добре виходить, — тихо сказав доктор Рассел.

Я підійшов до напарниці і поклав руку їй на плече.

— Фарада, як усі геніальні коміки, в житті був дуже тихий. Але він був не самотній. Біля нього були дружина й син. Він був щасливий.

Франческа нічого не сказала. Тільки схлипнула.

— Давай до роботи. Сьогодні в нас Містер Щасливчик. Ти йому потрібна.

Напарниця змахнула сльози, кволо всміхнулася, сховала телефон і наділа спецгарнітуру.

— Г’юстон, це Сі-Ті, доброго ранку! Ми готові до роботи.

* * *

— Чого ти там смієшся? Цікаве відео знайшов? Чи знов про ООН читаєш? — полковник Вескотт вийшов на перерву, і йому треба було з кимось поговорити й повправлятися в дотепності.

Я якраз читав черговий холівар, що розпалився через висловлювання Олега Скрипки про «ґетто для тих, хто не може вивчити українську».

— В Україні один співак висловився на кшталт «людей, які не здатні вивчити українську, треба заганяти у ґетто», і через це спалахнув дуже сильний скандал.

— Звучить якось по-ідіотськи, — сказала Франческа.

— Ем-м… Ну, Скрипка насправді не хотів нікого нікуди заганяти, це метафора, і в цивілізованих країнах…

— Ні, Джорджіо. Ти не зрозумів. По-ідіотськи звучить «в Україні» і «не здатні вивчити українську». «В Україні», Джорджіо! «Українську»! — Франческа клацнула пальцями. — Stupidamente! [22]

— А якою