Франческа. Повелителька траєкторій - Дорж Бату

— Ну, я бачив, як кореспонденти шпарять прямо в камеру, без папірчиків. І так, знаєш, переконливо…

— Усе просто. Треба просто розповідати.

— Тобто?

— Ну, я не знаю, як пояснити.

— Я камери боюсь. Як побачу камеру, то одразу забуваю, про що треба говорити. Я бачив тебе в кадрі. Це суперкруто.

— Дякую… — я ніяк не міг зрозуміти, що все це означає. — А в чому проблема?

— Ну… Бачиш… — полковник покосився на комп’ютер. — Завтра в мене важлива нарада з Пентагоном. Я виступатиму з програмою… Я не можу розкривати всі деталі, але вона пов’язана з нашою зовнішньою політикою в Сирії. Це буде велика нарада по відеозв’язку за участю керівництва Пентагона. Мене включать на великий екран, і я маю представити свою програму. Буде також профільний комітет Конгресу, — полковникові стало жарко, і він розстібнув ґудзика на сорочці. — І від того, наскільки я буду переконливий, залежить… Ну, ти зрозумів… А я не хочу читати з папірця. Бо воно буде якось тупо. І я хвилююсь…

Я раптом згадав щоранкові полковникові промови під час церемонії підняття прапора. Ніяких проблем у Вескотта з ними не виникало — уся база завжди його слухає, пороззявлявши роти.

— Сер, ваші ранкові промови просто чудові. Я взагалі не бачу ніяких проблем з вашими виступами. Я якось переклав одну з ваших промов і виклав у Фейсбук. Було понад дві тисячі шістсот уподобань і майже дві тисячі поширень. Мені здається, що у вас немає жодних проблем з переконливістю.

— Боже ж мій! — охнув Вескотт, переглядаючи мій пост. — Який кошмар. Нікому це не показуй!!!

— Пізно, — сказав я. — Тепер це вже не ваша промова.

— Ти засранець!

— Сер, ви абсолютно праві, сер!

Полковник повернув мені телефон і зітхнув.

— До суті. Текст виступу в мене є. Що я маю зробити? Вивчити його? Випити для хоробрості? Що?

— А через що ви будете включатись?

Полковник показав мені очима на лаптоп.

— Та ви збожеволіли. Там же картинка буде ніяка! Слухайте, є ідея…

Назавтра я розгортав у кабінеті полковника цілий знімальний майданчик: камера, штатив, студійне світло і звук.

— Омайґад! — вражено вигукнув Вескотт. — Та це ціла студія!

— Так, було діло… — пробурмотів я. — Не думав, що збиратиму тут знімальний майданчик…

Руки впевнено провели звук, підключили передавач до другого каналу, ввімкнули приймач з петличкою і виставили рівень. Причепили мікрофон полковникові на темно-синій кітель. Настроїли світло. Виставили кадр, прикрили діафрагму і перевірили зебру. Узяли великим планом полковникове око, виставили фокус і від’їхали назад.

Руки і очі все пам’ятали. Мені стало трохи сумно. У носі защипало. «Не вистачало мені тільки тут розплакатися», — подумав я. Аж тепер мені стало зрозуміло, як я скучив за зйомками, інтерв’ю і прямими включеннями…

— Мені зараз погано стане, — прошепотів полковник, побачивши пильно-холодне око камери. — Я боюсь. Мені страшно…

— Спокійно, сер, — я погладив камеру, — моя дівчинка ще нікого не кривдила й не підводила.

Сара з Франческою, що стояли поруч і теревенили про своє, раптом замовкли.

— «Моя дівчинка»? — перепитала Франческа, насилу стримуючи сміх. — «Твоя дівчинка»? А як дівчинку звати?

— Соня.

— Аха-ха-ха!

— Чого ти регочеш? Соня, тому що «Sony», що неясно?!

— Ти з нею розмовляєш?

— Буває.

— Аха-ха-ха! Як зворушливо! Зовсім як до Містера Щасливчика!

Це правда. Ми вже звикли розмовляти з кульгавим супутником.

— Я теж зі своєю гвинтівкою розмовляю. Це нормально, — вставив свої два пенси Вескотт. — Бувало, не поговориш з нею, вона починає вередувати.

— З нею така сама ситуація, — я погладив камеру по чорному теплому боку й надів навушники. — Давайте ще раз перевіримо звук. Скажіть що-небудь.

— Я боюсь, — подав голос полковник і ковтнув.

Я зняв навушники.

— Сер, ви змогли б пояснити суть ваших пропозицій, призначених Пентагону й Конгресу, своїй дружині?

— Марґарет?

— У вас є ще одна?

— Жартівник хрінів! Зміг би, звісно.

— Ну так от. Уявіть, що перед вами не Соня, а Марґарет. Розкажіть їй про суть. Наведіть приклади. Переконайте!

— Переконати Марґарет?.. У-у-у, чувак. Це складне завдання.

— Спробуйте. Уникайте складних конструкцій. Робіть паузи. Використовуйте інтонацію. Ну що я вам пояснюю? Ви й так все розумієте! У Вашингтоні на Капітолійському пагорбі теж люди сидять. І в Пентагоні теж. Це просто психологічний бар’єр і страх камери. Не бійтеся Соні!

Я причепив до об’єктива спеціальний телесуфлер і попросив передати мені файл з текстом. Завантаживши текст, я навчив полковника керувати суфлером.

Кнопка «+» — швидше. Кнопка «-» — повільніше. Один раз на «play» — поїхали. Двічі — «стоп». Тричі — на початок. Якщо щось піде не так — падати очима в папірець і не заморочуватись. Нічого складного.

— А-а-а, ось як це діє! — захоплено вигукнув Вескотт. — Та так і я можу бути журналістом!

Хвильку помовчав і раптом сказав:

— Ти знаєш, я ж мріяв стати репортером…

Ми всі замовкли. Я наступив на кабель.

— Так, так! Я колись хотів стати телерепортером. Хотів бути зіркою! Еге ж… Але… Я боюся камери. Камера страшніша за гвинтівку!

— Вона не зможе вбити! — заступилась за Соню Франческа.

— Може, ще й як! — сказав полковник. — Якщо він, — Вескотт кивнув на мене, — покаже по ящику скунса і скаже, що то бегемот, як думаєш, скільки йому народу повірить?

— Ніхто не повірить!!!

— Помиляєшся, — зітхнув Вескотт. — Мої батьки точно повірили б. Люди вірять журналістам. Хоч би що говорили про критичне мислення, та воно є не у всіх. Хтось просто не хоче думати. Це як з піцою. Ось сьогодні буде піца. Я замовив її в твого батька, бо довіряю твоєму батькові. Він готує для мене піцу. Ми ж самі її тут, на базі, не печемо, правда? Ми замовляємо її у твого батька, — полковник знов подивився в камеру. — Так само й з новинами. Хто хоче розібратись, той шукає, порівнює і піддає сумніву. А хтось просто сприймає те, що йому скажуть. Це нормально. Така людська природа. Камера — страшна штука в руках професіонала!

Найсмішніше те, що полковник був абсолютно правий.

Я нарешті підключив камеру до ноутбука й причепив полковникові «вухо» — спеціальний навушник, по якому Вескотт чутиме, що відбувається в залі засідань. Технічна служба Пентагона отримала мій сигнал:

— Вау, Бредлі! Кльова картинка! У вас там студія, чи що?

— У мене тут усе! — поважно сказав Вескотт.

Служба безпеки востаннє перевірила конфігурацію. Офіцери проконтролювали, щоб у камері не був увімкнений запис, і попросили всіх вийти. Я погладив Соню і побажав полковникові удачі. Нас виставили з кабінету й щільно зачинили двері.

Через дві години двері в наш кабінет з тріском розчахнулися.

— Бойова тривога!!!

Ніхто й вухом не повів. Це був усього-на-всього полковник.

— Ну як? — спитав я.

— Приймуть мої поправки! Усе гаразд! Дякую! Суфлер мене врятував! Я й не уявляв, що це так просто! Щоправда, довелось інколи робити паузи, бо я не звик до кнопок. Але так вийшло ще краще!

— Ну, слава богу! — я з полегшенням зітхнув, ніби сам щойно вийшов у прямий етер, і пішов розбирати техніку.

— Ого! Ти це все тягаєш на собі?!

Алюмінієвий кейс з камерою. Штатив. Рюкзак зі світлом і звуком.

— Та тут і половини немає того, з чим я їжджу у відрядження на зйомки!

— Чорт! А я, дурний, на тебе чіпляв десантний рюкзак, каску, бронежилет та гвинтівку і примушував віджиматись. Вирішив тебе навантажити. Еге ж! Тепер проситиму в тебе повний комплект обладнання, щоб тренувати своїх бійців! — засміявся Вескотт. — Слухай… Скільки я тобі винен за послуги?..

Я так виразно подивився на Вескотта, що він одразу все зрозумів.

— ОК, вибач!.. Ану стій! — полковник відімкнув одну залізну шафу і вийняв свій берет. Хвильку подумав