Франческа. Повелителька траєкторій - Дорж Бату
— Вирахуйте похибку, виправте курс, дайте імпульс, утроє менший за потужність першого, і ведіть його до точки «В», — наказав Рассел.
Було чути, як у нас з Франческою тріщать мозки. Обчислення треба було провести дуже швидко. Причому я вираховував похибку, а Франческа — курс, і перевірити одне одного в нас просто не було часу — сателіт летів, і якщо ним не керувати, можна було просто втратити дорогезну гору електроніки. Тож треба було діяти не навпомацки, а впевнено й швидко. А з цим, як з’ясувалося, в нас поки що проблеми.
Нарешті ми відправили сателіт у точку «В». Тепер знову схибили, але вже трохи менше, ніж першого разу.
— Inmarsat, а як ви зазвичай доводите супутники до «точки стояння»? — поцікавилася Франческа.
— Ніяк, мем. Ми ще не запускали такого супутника, — лаконічно відповіли британці.
— Вони знущаються! — прошепотіла напарниця.
— Ми просто спостерігаємо, як ви це робите, — рівним голосом сказав котрийсь британський інженер.
Тепер і мені здалося, що вони знущались. Якби керівництво Inmarsat знало, що їхнім дорогезним супутником кермують учорашній журналіст і дівчинка-горобчик, то їх би трясця вхопила, це точно.
Щоб спрямувати сателіт у точку «С», довелося знову вираховувати похибку, повертати сателіт і давати імпульс головному двигунові. Але до цього ще додалося гальмування гідразиновими двигунами — аби не вилетіти за межі заданої орбіти.
Ви ніколи не пускали саморобний вітрильник у калюжі? Треба було дмухати у вітрила в певному напрямку, якщо хочеш, щоб кораблик плив туди, куди слід. Тільки наш «кораблик» був важкий, як зараза, і не зупинявся під впливом опору води та повітря, а летів, як дурний, у темні глибини космосу.
З точки «С» до точки «один», тобто до кінцевого пункту, ми підбиралися дуже повільно, постійно гальмуючи осьовими й радіальними двигунами. І… промахнулись!!! Ми промазали! Точніше, перелетіли точку!
Напарниця стала біла, як простирадло. Я був близький до паніки. Що робити? Штовхати супутник назад гідразиновими двигунами? Ксеноновими «пукалками»? Поки ми думали-гадали, сателіт віддалився на недопустиму межу в десять кілометрів.
У Inmarsat мовчали. Нарешті професор сказав:
— Ми не можемо марно витрачати гідразин. Треба негайно ввімкнути гальмування, розвернути супутник на 180 градусів головним соплом, дати слабкий імпульс апогейним двигуном і одразу ж, буквально через кілька секунд, починати гальмувати двигунами орієнтації, поки не зупинимо супутник у «точці стояння».
Можлива похибка має складати не більше ста метрів.
Тяжчих обрахунків я ще не робив. Не буду заглиблюватися в подробиці, але після п’ятнадцяти хвилин цих обрахунків я почувався, наче після гранчака горілки. Зображення пливло перед очима, ніби в олії.
— Я зараз здохну… — прошепотіла напарниця в гарнітуру.
— Чекай, доведемо цю бандуру в «точку стояння», а потім уже здохнемо, — пообіцяв я.
За мить до того, як сателіт опинився в потрібній точці, ми дали останній залп з гідразинових сопел і завмерли.
1,55… 1,30… 1,01… 0,85… 0,72… 0,55… 0,43… 0,37… 0,31…
З кожною цифрою серце так бухкало, що чути не було нічого, крім його глухих ударів. Кров шуміла у вухах. Руки й лоб холодні. Спина мокра.
…0,29… 0,25… 0,21… 0,19… 0,18… 0,17… 0,17… 0,17…
— Нуль сімнадцять стабільний! — тут реально, як у фільмах, усі встали, зааплодували й стали обніматись. Франческа заплакала. У мене теж очі змокріли.
— Дякуємо за роботу, це було неперевершено! — незворушно сказали британці.
— Сі-Ті, дякуємо! Ви молодці! — привітав Г’юстон.
У нас не було сили щось відповідати. Франческа впала на клавіатуру прямо в гарнітурі і в окулярах. Я сидів і втикав у простір. Усі звуки були наче крізь вату.
Найбільше за всіх радів професор Рассел:
— Ну все, тепер я можу валити назад, у Флориду!
А мені стало дуже сумно. Ми ж завжди діяли за його вказівками. Яке «валити»?!
Сьогодні в нас був усього один кейс. Але після нього ми почувались, ніби не кнопками клацали, а тягли на собі воза з сіллю. З Криму до Полтави.
— Проскочили точку, — хлюпала носом Франческа. — Ми лузери.
— Треба було відмовитись і не брати це на себе! — малодушно сказав я.
— А що, так можна було?
— Так професор же казав про це з самого початку!
— Ага, якби ж я слухала, що він казав!
— Я й погодився, бо ти не відмовилася!
— А я подумала, раз ти пішов, то що мені лишається?!
Тільки тут ми заіржали вголос.
* * *
Ми вже закінчували зміну, як двері в командний центр м’яко відчинились і зайшов полковник Вескотт.
— Ви закінчили? — делікатно спитав командир. — Андрію, ти мені потрібен на хвилинку. Будь ласка.
Від несподіванки ми всі кинули свої справи і витріщились на полковника. Зазвичай, коли Вескотт заходив… Ні, слово «заходив» тут не дуже пасує. Вривався. Двері зазвичай з тріском розлітались, і полковник швидким кроком входив у приміщення. За виняток був тільки командний центр через його броньовані двері з електричною доводкою. Вони завжди відчинялися м’яко і тихо. Шалений натиск і штурм нашого приміщення зазвичай супроводжувався вигуками типу: «Усім встати!», «Нештатна ситуація», «Тривога!» чи просто «Ага!!!». Полковник вважав, що це дуже дотепно. Щодо мене, то звернення «кадет Васильєв» приклеїлося до мене намертво, хоч, звісно, ніякий я не кадет. На другому місці за вживанням стоїть «Джорджіо» — так Франческа прочитала моє монгольське ім’я Dorje. Андрієм мене кличуть вкрай нечасто, переважно, коли щось сталося. Ще мене називає так напарниця, коли злиться.
— Андрію, ти мені потрібен на хвилинку. Будь ласка, — сказав полковник. — Я чекаю тебе в себе.
Вескотт вийшов. Тепер усі витріщалися на мене.
— Джорджіо. Ти щось накоїв? — спитала напарниця. — Хочеш, я піду з тобою?
— Та нічого я не коїв, — відповів я, але навіть сам собі здався непереконливим.
— Чого ти переживаєш, полковник не твій начальник, — Баррел погладив вуса й додав: — Але висварити може.
— Чого ви мене лякаєте? Я нічого не накоїв, інакше тут би вже був Армагеддон!
— Ти кричи, якщо щось, я не зачинятиму дверей у кабінет, — підбадьорила мене сицилійка.
Я зайшов до полковника. Завжди сонячний, з панорамними вікнами, що виходять на злітну смугу, Вескоттів прихисток аж ніяк не нагадував кабінет командира базою. Узагалі. Мінімум меблів. Мінімум прикрас. Суворий аскетизм. Ні дубових столів зі шкіряними кріслами, в яких можна втопитись. Ні численних грамот, подяк і фотографій на стіні. Не було навіть дерев’яної булави на підставці з табличкою «Від міського голови Іст-Ґренбі». Тільки строгий офісний стіл. Прості стільці. Дві металеві сірі шафи. Три величезні прапори: США, Коннектикуту і авіабази. Все.
На столі стояв комп’ютер Getac X500 з серії «створений, щоб вижити» — таким можна забивати цвяхи в серцевину ядерного реактора, і нічого йому не буде. Тобто за реактор не беруся стверджувати, а ноутбукові точно нічого не буде. Біля комп’ютера — рамка з сімейною фотокарткою і… ви будете сміятись. Пікачу. Жовтий покемон. Потворка, від якої у захваті мої діти.
— Сідай. Треба поговорити.
У мене шлунок прилип до спини. Полковників тон не обіцяв нічого доброго. Він був чимось дуже стурбований.
— Ти ж журналіст?
— Щось таке.
— Як ти навчився говорити в камеру?
Я з несподіванки не одразу
