Емілі в пошуках веселки - Люсі Мод Монтгомері

Якщо він піде, вона ніколи не стане цілком вільною: її все життя переслідуватимуть ці жалібні очі й думка про кривду, якої вона йому заподіяла. Певно, Дін усвідомлював це, бо в його прощальній усмішці була частка зловтіхи, коли він розвернувся, щоб піти геть. Він попростував стежкою, але зупинився, поклавши руку на хвіртку, а тоді несподівано повернувся.

— Емілі, я також маю в дечому зізнатися. Маю очистити сумління. Брехня — огидна річ. Я вважаю, що завоював тебе брехнею. Можливо, через це я не зміг тебе втримати.

— Брехнею?

— Пам’ятаєш ту свою книгу? Ти просила мене чесно сказати, що я про неї думаю, правда ж? А я цього не зробив. Я збрехав. Це була добра робота, дуже добра. Авжеж, там були деякі недоліки, вона була занадто емоційною, перенасиченою емоціями. Тобі досі бракує спрощеності, стриманості. Але книга вийшла гарна. Вона дуже оригінальна як у стилі написання, так і в сюжеті. Вона має свій чар, і твої персонажі справжні. Природні, подібні до людей, неймовірні. Тепер ти знаєш, що насправді я про все це думаю.

Емілі пильно дивилася на нього, раптовий рум’янець залив її бліде змучене личко.

— Добра? А я спалила її, — пошепки сказала вона.

Дін стріпнувся.

— Ти… спалила її!

— Так. І ніколи не зможу знову її написати. Чому, чому ти збрехав мені? Ти?

— Бо я ненавидів твою книгу. Ти захопилася нею сильніше ніж мною. Врешті-решт ти знайшла б видавця й досягла б успіху. І була б остаточно втрачена для мене. Якими мерзенними стають деякі цілі, коли втілюєш їх у слова. І ти її спалила? Марно було б зараз казати, що я гірко шкодую про це. Марно просити в тебе вибачення.

Емілі зібралася з думками. Щось сталося: тепер вона була по-справжньому вільна — вільна від каяття, сорому, жалю. Її внутрішня жінка випросталася на повен зріст. Її душевна рівновага стрімко відновлювалась.

«Я не повинна тримати зла на Діна через це, подібно до старого Г’ю Муррея», — плутано подумала вона. А вголос сказала:

— Але я… я пробачаю тобі, Діне.

— Дякую, — він підняв погляд на сірий будиночок за її спиною. — Тож, вона залишатиметься Розчарованою Оселею. Вочевидь, на ній справді лежить прокляття. Схоже, будинки, як і люди, не можуть позбутися своїх проклять.

Емілі намагалася не дивитись на будиночок, який вона так любила, досі любила. Тепер він не буде її. Його й надалі переслідуватимуть привиди того, що ніколи не станеться.

— Діне… ось ключ.

Дін похитав головою.

— Нехай буде в тебе, доки я не попрошу. Яка мені з нього користь? Дім згодом можна буде продати, хоч це й видається святотатством.

Щось досі залишалося невирішеним. Відвернувшись, Емілі простягнула йому ліву руку. Дін має зняти того смарагда, якого він на неї одягнув. Вона відчула, як він сповзає з її пальця, лишаючи на її теплій шкірі зимну смужку, немов примарне кружальце. Перстень часто видавався їй пасткою, але зараз вона відчула пекучий жаль, розуміючи, що він зник — назавжди. А разом із ним зникло й щось інше, що роками робило її життя прекрасним — Дінова вірна дружба і товариство. Вона сумуватиме за цим — завжди. Вона й не знала, наскільки гіркою може бути свобода.

Коли Дін закульгав геть, Емілі пішла додому. Їй більше нічого не лишалося. Але вона відчувала зловтіху з того, що Дін врешті-решт визнав її письменницький хист.

Якщо заручини Емілі й Діна спричинили в обох родинах неспокій, то їх розірвання стало приводом до ще лютішої бучі. Прісти водночас тріумфували й обурювались, але це було ніщо в порівнянні з непослідовним гнівом Мурреїв. Тітка Елізабет неухильно засуджувала ці заручини, але значно гарячіше вона засуджувала їх розірвання. Що ж скажуть люди? Дуже багато було також сказано про «легковажність Старів».

— А ти, — саркастично цікавився дідько Воллес, — очікувала від цієї дівчини, що вона думатиме однаково і сьогодні, й на завтра?

Усі Мурреї висловлювалися так, як це було притаманно кожному з них, але вислів Ендрю в якомусь значенні став найсильнішою отрутою для забитого духу Емілі. Ендрю десь вичитав а чи почув нове слово й назвав Емілі «темпераментною». Половина Мурреїв гадки не мала, що це слово означає, але всі вони охоче вхопилися за нього. Емілі була «темпераментною» — і все. Це пояснювало абсолютно все: відтепер це слово причепилося до неї, немов реп’ях. Якщо вона писала вірша; якщо їй не подобався морквяний пудинг, у той час як іншим членам родини він подобався; якщо вона носила низькі зачіски, коли всі інші робили високі; якщо вона любила блукати пагорбами при місячному світлі; якщо деколи ранком вона мала такий вигляд, немов не спала всю ніч; якщо вона звідкілясь приносила кумедний пристрій, щоб вивчати зірки у бінокль; якщо шепотілися, що її бачено саму-самісіньку танцюючою біля огорожі сінокосу Місячного Серпа; якщо на її очах з’являлися сльози, коли вона бачила проблиск краси; якщо вона віддавала перевагу зустрічі у сутінках у «старому фруктовому саду» перед танцем у Шрусбері. Усьому цьому давали одне пояснення: вона була темпераментною. Емілі почувалася зовсім самотньою в цьому ворожому світі. Ніхто її не розумів, навіть тітка Лаура. Навіть Ільза, яка їй написала довжелезного листа, кожне речення якого суперечило іншому, залишила Емілі з неприємним бентежним відчуттям, що Ільза любить її так само сильно як і раніше, але теж вважає її за «темпераментну». Чи могла Ільза підозрювати, що Перрі Міллер, почувши, що між Діном Прістом та Емілі Стар «усе скінчено», приїхав до Місячного Серпа, щоб знову попросити руки Емілі? Емілі довелося трохи попрацювати над його манерами, оскільки Перрі під впливом моди клявся так огидно, та ще й із гордістю мавпи. Хоча, зрештою, так само він клявся й багато разів раніше.

4 травня 19…

Перша