Емілі в пошуках веселки - Люсі Мод Монтгомері
Тремтячи, Емілі квапливо відчинила двері й зайшла до будиночка. Він був порожнім і, здавалося, чекав на неї. Крізь темряву вона навпомацки пробиралася до сірників, що лежали на коминній полиці, а тоді запалила тонку й високу блідо-зелену свічу біля годинника. У мерехтливому світлі вогника перед нею заблимала приваблива кімната — точно така, якою вони її залишили того останнього вечора. На стінах залишалися Елізабет Бас, якій невідоме було слово «страх», Мона Ліза, яка з нього сміялася. Була тут і Леді Джованна, яка ніколи не повертала свого святого обличчя, написаного в профіль, аби поглянути просто на тебе. Хіба ж і їй було відоме це таємне тонке відчуття страху, яке неможливо описати словами, яке просто смішно намагатися втілити у слова? Прекрасна і смутна мати Діна Пріста. Так, вона знала, що таке страх: це читалось у її намальованих очах у цьому неясному скрадливому світлі.
Емілі зачинила двері й сіла у крісло під портретом Елізабет Бас. Вона чула страхітливий шурхіт торішнього мертвого сухого листя на пляжі просто за вікном. А ще вона чула вітер — усе сильніший і сильніший, і сильніший. Але це їй подобалось. «Вітер вільний, він не в’язень як я». Вона рішуче роздушила в собі непрохану думку. Вона не думатиме про подібні речі. Вона сама скувала для себе ці кайдани. Вона охоче, навіть із превеликим бажанням одягне їх на себе. Їй нічого не лишається, окрім як із вдячністю вдягти їх.
Як попід полями стогнало море! І водночас яка тиша панувала у маленькому будиночку… Дивна, моторошна тиша. Вона здавалася невимовно глибокою. Емілі не наважувалася сказати щось уголос, бо в неї було відчуття, що в такому разі щось їй відповість. Раптово страх полишив її. Вона почувалась омріяно, щасливо далекою від реального життя. Стіни темної кімнати, здавалося, зникали під її поглядом. Картини поволі розчинялись у повітрі. Здавалося, до неї тут не було нічого, крім срібної кулі тітки Ненсі, що видніла зі старовинного залізного ліхтаря — великої блискучої кулі. У ній Емілі побачила відображення кімнати, схожої на сяйливу кімнатку лялькового будиночка, в якій у старовинному високому кріслі сиділа вона сама, а на коминній полиці, неначе крихітна пустотлива зірочка, горіла свіча. Емілі відкинулася на спинку крісла й дивилась у відображення доти, доки з-перед її очей не зникло все, за винятком тієї крихітної цяточки світла у величезному загадковому Всесвіті.
Вона спала чи, може, замріялась? Хтозна. Емілі ніколи не знала про себе всього. Двічі у своєму житті вона відхиляла завісу часу й простору й бачила те, що відбувалося поза її присутністю: одного разу коли вона марила[21], іншого — коли спала[22]. Емілі не любила це згадувати. Вона змусила себе забути все це. Ці спогади не турбували її роками — сон і видіння, викликане пропасницею. Але це…
У сріблястій кулі немовби сама собою скомпонувалася хмаринка. Майже одразу вона розпалась і зникла. Однак кімнати лялькового будиночка там уже теж не було. Емілі бачила тепер зовсім інше зображення — довгу кімнату з високими стінами та квапливими потоками людей. Серед них було добре знайоме їй обличчя.
Куля щезла, як щезла і вся кімната Розчарованої Оселі. Емілі більше не спостерігала за дійством, сидячи у кріслі — вона була в тій дивній величезній кімнаті, стояла всередині натовпу, за чоловіком, який нетерпляче чекав біля каси. Коли він озирнувся і їхні очі зустрілись, вона впізнала Тедді. У його вражених очах вона прочитала, що він її також упізнав. І вона точно знала, що він у жахливій небезпеці й саме вона мусить його порятувати.
— Тедді… іди!
Їй здалося, що вона схопила його за руку й потягла до вікна, крізь вікно. Потім її понесло геть від нього — далі й далі, а він біг за нею, намагаючись наздогнати, не звертаючи уваги на людей, у яких він влітав — доганяв, доганяв… Вона знов опинилась у кріслі поза срібною кулею, в якій вона досі бачила порт, що зрештою зменшився до іграшкових розмірів. Одна фігура в тому порту бігла — досі бігла… Знову з’явилася хмарка, що заповнила собою всю кулю. Хмарка побіліла, заколивалась, стала зовсім прозорою і зникла. Емілі напівлежала у своєму кріслі й пильно придивлялася до кулі тітки Ненсі, в якій спокійно і сріблясто відбивалася вітальня з мертвотно-білою плямою, якою було дівоче обличчя, та самотнім вогником свічі, що блимав немов пустотлива зірочка.
Емілі, почуваючись так, неначе вона померла й знову ожила, якось вибралася з Розчарованої Оселі й замкнула двері. Хмари розсіялися, й увесь світ був неясним і загадковим у світлі зірок. Заледве усвідомлюючи, що робить, вона звернула свій погляд до моря — крізь ялиновий гай, просторе вітряне пасовище, вирви — до піщаного узбережжя, вздовж нього, немов загнана звірина у моторошному похмурому ледь освітленому королівстві. Море здалеку видавалося сірим сатином, напівсхованим у повзучому тумані, але воно все одно омивало піски, в той час як вона поволі йшла, трохи похитуючись, наслідуючи хвилі. Вона почувалася затиснутою між загадковим морем і величезними темними піщаними схилами. Якби лиш вона могла просто йти отак увесь час, не озираючись і не стикаючись із питанням, яке поставила їй ніч — питанням, на яке не було відповіді.
Вона знала, знала без сумнівів, вагань і жартів, що бачила Тедді і врятувала а чи намагалася врятувати його від якоїсь самій їй невідомої небезпеки. І вона знала — просто і впевнено — що кохає його, завжди кохала, бо ця любов закладена в саму її сутність.
