Ігри долі - Іванна Боразан

звуть? Такий каламбур роїться у її голові. Та навіть такі прості відчуття, як думати, приносило за собою біль, стомлювало, забирало останні сили, тому невдовзі вона міцно заснула і не чула, як до її кімнати прийшов незнайомий їй чоловік. Він стояв над нею, незводячи з неї співчутливого, повного болю погляду. Те, що він побачив, інших почуттів не могло викликати. Та все ж вона змінилася за весь цей час, який пролежала в його домі. Хоча майже все її тіло було обмотане бинтами, була зломана ліва рука і у двох ребрах були тріщини, а інші частини тіла побиті та всі в синяках, темні круги під очима говорили, що у неї легкий струс мозку, про це свідчив і сильний головний біль та втрата пам’яті, але все ж таки щось змінилося. Її обличчя, хоча все ж було бліде, та на ньому відображалися ознаки життя, її рухи були хоч і скованими, та в них уже бачилася боротьба за життя, майже непомітна та все ж боротьба. Ці дні, коли вона лежала напівмертва, нерухома, не проявляючи майже ніяких ознак життя, були найтяжчими для них після трагедії, яка трапилася п’ять років тому. «Як же вона схожа на неї, — пролунало в думках у Андрія Петровича, коли він дивився на неї, — це єдине, що мене змусило зупинитися в той момент».

Задоволений побаченим, Андрій вийшов з кімнати, зачинив тихенько двері, щоб її не розбудити і попрямував до кухні, де в цей момент Марія Петрівна, його рідна сестра, готує їжу для їхньої пацієнтки.

— Ну що, відвідав нашу хвору? — запитала Марія Петрівна Андрія, коли побачила його на порозі кухні.

— Так, я щойно від неї, — відповів той, — знаєш вона має значно кращий вигляд, ніж кілька днів тому, а твій суп вмить її на ноги поставить.

— Ах ти, підлеснику, — защебетала його сестра, — мий руки і давай до столу, раз ти вже тут, то поїси, суп якраз готовий, а потім віднесеш його нашій хворій.

В ту мить, коли вона сказала останні слова обличчя, Андрія Петровича спохмуріло і він відповів:

— Ні, я не можу, я ще неготовий з нею зустрітися.

— Та ти тільки що з нею бачився, — здивовано мовила Марія, — ну добре, я віднесу, тільки не треба робити таке обличчя. Не хочеш, то не хочеш.

— От і добре, — сказав Андрій, сідаючи за стіл, — давай свій суп.

II

Марія Петрівна вже привикла до дивакуватої поведінки свого брата, та все ж не могла зрозуміти його останнім часом, особливо це проявилося, коли він на руках приніс напівмертву дівчину і хвилювався про неї, як про давню знайому. Хоча вона знала напевне, що він її не знає, а якщо й знає, то вони познайомилися недавно. Андрій після смерті дружини вів замкнуте життя, ні з ким не хотів спілкуватися, нікого не запрошував у гості, особливо це стосувалося жінок, вони навіть переїхали на нове місце проживання і тут, він не захотів заводити знайомства. А тут ні з того, ні з сього привів у дім посторонню людину та ще й молоденьку дівчину, ну що з того, що вона про це навіть не здогадувалася.

«Тут щось не так. І я довідаюся, що саме» — думала господиня дому. Та не дуже їй потрібно було старатися. Відповідь напрошувалася сама на себе, ледь вона глянула на їхню гостю. Хоча було важко розпізнати, як вона виглядає: темне мокре волосся заступало майже все її бліде обличчя, роблячи його ще бліднішим, все у подряпинах, тіло, ліва рука неприродньо звисала уздовж тулуба, та й сама вона виглядала як ганчірна лялька, яка не контролювала своє тіло. Та коли Андрій поклав її на ліжко і попросив привести в порядок, за той час, коли він приїде з лікарем, від її пильного ока не промайнула схожість цієї дівчини з його покійною дружиною.

«Ось у чому справа»! — подумала Марія Петрівна.

Вона п’ть років доглядала за братом, щоб той не накоїв дурниць, і не угледіла. Та хто б на її місці здогадався, що він задумав. «Не дай Бог він її викрав. Він так любив свою дружину, що міг просто з’їхати з глузду, коли побачив їхню схожість, а ще той вигляд, який вона мала, може, вона пручалася і він сам її до такого стану довів, а тепер клопочеться, щоб вона не померла, щоб ще одна смерть жінки не була на його совісті. Хоча, що тут говорити про совість, він її втратив після смерті Олени, своєї дружини, коли затіяв ту помсту, яка до нічого доброго не довела, хіба згубила його душу». — Так думала Марія Петрівна, омиваючи і перевдягаючи свою пацієнтку.

Марія Петрівна Самойленко, 45 річна жінка, яка, не маючи своєї сім’ї, повністю присвятила своє життя своєму братові Андрію. Будучи на вісім років старшою за нього, вона заміняла йому матір, коли він був іще дитиною. Їхня матір померла через рік після народження сина Андрія, далися взнаки важкі пологи, а батько, який дуже любив свою дружину, звинувачував у всьому народженого сина, тому відвернувся від нього. Так довелося дев’ятитрічній дівчинці взяти на себе тягар материнства. Хоча вони були з багатої сім’ї і дозволяли собі наймати на роботу гувернанток, які доглядали за малим Андрійком, але Марійка не покидала за ним доглядати доти, доки не відправилася в столицю на навчання в університеті. Та й то ненадовго, вже через рік вона покинула навчання і присвятила себе повністю брату. Батько влаштував цілий скандал, запевняючи її, що цей «малий покидьок», як він його часто називав, не варттий того, щоб «гробити» її життя, та вона залишалася непохитною.

Невдовзі батько помер, і єдиною рідною людиною для Марійки був її брат. Андрій ходив до школи, Марійка прибирала в домі, готувала їжу, робила все, щоб брат ніколи і ні в чому не знав потреби, а про свої потреби вона навіть не згадувала. Так, працювати її ніхто не заставляв, вони мали вдосталь грошей, щоб дозволити собі