Риб’яча кров - Іржі Гаїчек

— Облиш, — гукнула я. — І що там пишуть, Анно?

— Вони встановили ту лінію, до якої підніметься вода.

— Де?

— Я не знаю.

— Як це? Хозе хіба не сказав?

— Бо там не написано, до яких це хат. Лише те, що поверхня підніметься до висоти 370,5.

— Висота 370,5? Що це? — озвалася Оліна.

Вона поглянула на мене, потім знову на Анну.

— Звідки я знаю? — стенула вона плечима.

— А що твій тато? — запитала Оліна.

— Мабуть, він про цей лист ще не знає, — відказала я.

— Як це? Він теж у комітеті.

— Але Маха й батько Хозе — комуністи, а мій тато — із народної партії. Він каже, що завжди все дізнається останнім.

Ми постояли там якийсь час мовчки, ніби заскочені. Першою прийшла до тями Оліна.

— Ми втрьох нічого не вигадаємо. Усі наші хати близько до річки, тож ми в дупі.

— Але почекай, дядько казав…

— Твій дядько може бути абсолютно спокійним, — напустилася на мене Оліна, — його хата опиниться під водою найпершою.

У Анни був її відсутній вираз обличчя, Оліна тримала руки в кишенях і плювала собі під ноги.

— То що ми так тут і стоятимемо, ніби три дурепи, чи підемо кудись танцювати? — запитала вона сердито. — Можемо поїхати автостопом…

— Я нікуди не хочу, — сказала я й відчула в шлунку неприємний поштовх.

Я швидко розвернулася й полишила їх там.

У неділю спозарання мене розбудив слабкий стукіт у вікно. Спочатку я подумала, що мені це здається, але дзенькіт віконного скла посилювався. Я спустила ноги з ліжка, за завісою рухався силует. Я недовго вдивлялася навпроти, у Гонзине ліжко. Брат спав, ніби мертвий. Я підійшла до вікна, відчинила його й пустила на себе сильний холод ззовні. Вереснева ніч була холодною. У сірій темряві засвітилося блондинисте волосся, за стишеним голосом я впізнала лікарку Брейхову.

— Це ти, Гано? Не сварися, я не знала, де ще запитати.

Голецова викликала швидку.

— Вона дзвонила з пошти. Мала б там нас і чекати, але ніде нікого.

— Ви знаєте, де барак?

— Під лісом, біля корівника?

— Ні…

Мені справді здавалося, що все це сон, проте я швидко натягнула на себе штани, футболку на голе тіло й братів светр, який висів на спинці стільця. Надворі чекала пані лікарка в білому халаті.

— Достатньо просто показати дорогу, Гано.

— Ні, я з вами.

Ми піднімалися від нашої хати до пагорба й площі. Я простувала за її пофарбованим волоссям, його було зав’язано просто резинкою, і хвостик метлявся в неї по спині.

— Цей санітар тут новий. А ти єдина, хто спав мені на думку, — усміхнулася вона до мене, коли я за нею влазила в автівку.

Водій, приземкуватий старий чоловік із сивуватим кучерявим волоссям, забубонів привітання, ми сиділи всі втрьох поруч у накуреній кабіні швидкої.

— Можливо, спочатку треба було заїхати запитати в корівник, — сказала пані лікарка водієві, лікарську сумку вона тримала на руках.

— Там нікого немає, — зиркнула я на годинник, — зараз щойно третя. Ранкова зміна починається о четвертій.

— Голеці тут нові?

— Вони в селі вже півтора року, — сказала я.

На площі ми поїхали вгору по розбитій асфальтовій дорозі, наприкінці якої стояв барак, у темряві світилося вікно на другому поверсі. Санітар залишився перед автівкою й курив, пані Голецова з’явилася на порозі у фартуху, зігнута, нещасна. Білий халат лікарки Брейхової зникнув усередині. Потім засвітилося у Швабалів. У мене мороз пішов поза шкірою, коли я побачила Шваба, як він, напівголий, вихилився з вікна на першому поверсі. Із поверху було чутно лайку, голосний стогін, які відгукувалися мені десь у животі. Потім все перейшло в крик і сварки. Санітар викинув недопалок і забіг усередину. Я йшла за ним, і в коридорі ми зустрілися зі Швабом. Раптом ми стали перед дверима, ізсередини сильно тхнуло блювотинням і сечею. Я не наважувалася йти далі, але я бачила санітара й Шваба, як вони кинулися до ліжка й почали боротися з тілом, що чинило опір. На землі