Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність. - Айн Ренд

— Ріарден-метал…

Він це зауважив, але промовчав. Глипнувши на неї, Ріарден перевів погляд за вікно.

— Генку, це величезний здобуток.

— Так, — погодився він відверто і просто, без ноток втішеного самолюбства чи штучної скромності.

Даґні збагнула: ось у чому полягає його борг перед нею. У винятковому і так рідко дарованому людині привілеї — визнати власну велич, знаючи, що тебе зрозуміють правильно.

— Генку, думаючи про можливості цього металу, я усвідомлюю, що є свідком найважливішого в сучасному світі явища. Але ніхто про це не знає.

— Про це знаємо ми.

Вони не дивилися одне на одного. Обоє мовчки спостерігали за краном. На передку далекого тепловоза вона розгледіла дві літери: ТТ. Під ними лежали колії найзавантаженішої промислової гілки компанії «Таґґарт…»

— Щойно знайду завод, що подужає таке завдання, — сказала вона, — негайно замовлю дизелі з ріарден-металу.

— Вони тобі знадобляться. З якою швидкістю рухаються ваші поїзди по «Ріо-Норте»?

— Зараз? Добре, якщо вдається витиснути тридцять кілометрів на годину.

Ріарден вказав на рейки:

— Коли вони ляжуть у колію, ви, якщо заманеться, зможете гнати потяги зі швидкістю чотириста кілометрів на годину.

— Так воно і буде, коли з ріарден-металу почнуть виготовляти вагони, вдвічі легші та міцніші за сучасні.

— Тобі варто буде взятися і за авіацію. Ми вже працюємо над літаком із ріарден-металу. Апарат буде практично невагомий, зате зможе підняти будь-що. Попереду — час дальніх повітряних вантажоперевезень.

Генка немов прорвало:

— А двигуни? Уявляєш, чим стане цей метал для двигунів? І їх можна виготовляти вже просто зараз.

— А яку можна виготовляти огорожу! Паркан із ріарден-металу коштуватиме якихось кілька центів за милю і стоятиме двісті років. А кухонне начиння? Його можна буде придбати в копійчаній крамничці й передавати з покоління в покоління. А океанські лайнери? О, на них жодна торпеда навіть вм’ятини не залишить.

— А про провідні решітки з мого металу розповідав? Я здійснюю стільки випробувань, що ніяк не можу стисло і вичерпно пояснити людям, що і як з нього можна зробити.

Ріарден розповідав Даґні про метал і його невичерпні можливості. Здавалося, що вони обоє стояли на верхів’ї гори, звідки навсібіч безкраєю рівниною розходилися колії. Але йшлося не лише про вагу, тиск, опір, ціни.

Даґні забула і про свого брата, і про його Національний залізничний альянс. Вона забула про всі свої проблеми, про пов’язаних із ними людей і події; втім, це все ніколи і не важило для неї надто багато, не набувало чітких контурів; усю цю метушню можна було відсунути на задній план. «Насправді такою має бути реальність, — думала вона, — відчуття мети, надії, легкості». Так вона збиралася жити: без жодної беззмістовної години чи вчинку.

Вони одночасно повернулися одне до одного. Стояли зовсім поруч. Даґні читала в очах цього чоловіка свої власні почуття. Якщо щастя — це справді мета і сенс існування, і якщо рушії, здатні його дарувати, завжди приховані так ретельно, як найвеличніша таємниця, то зараз вони з Генком були голі одне перед одним.

Ріарден на крок відступив і безпристрасно зауважив:

— Ну от: яке йшло, таке й здибало. Двійко негідників.

— Чому це раптом?

— Бо ми з тобою позбавлені духовних устремлінь. Нас не цікавить ніщо, крім матеріального світу.

Даґні запитально глянула на нього. Але Ріарден споглядав кран удалечині. Їй стало прикро за його слова. Обвинувачення її напружило. Вона ніколи не сприймала щодо себе таких закидів і геть не здатна була відчувати якоїсь абстрактної провини. І все ж Даґні чомусь знітилася, бо відчула в Генкових словах натяк на якісь серйозні наслідки, навіть на загрозу для нього самого. Хоч голос його залишався спокійним, там не було ні вибачення, ні сорому, але слова пролунали, як констатація.

Вона дивилася на Ріардена, і раптове сум’яття поволі минало. Генк дивився у вікно на свій завод; на обличчі не було ані вагання, ані провини — нічого, крім непохитної впевненості в собі.

— Даґні, — озвався він, — хай там як про нас кажуть, ми рухаємо цей світ, і саме ми поведемо його вперед.

Розділ V

Кульмінація д’Анконій

Коли Едді зайшов у кабінет, Даґні насамперед зауважила газету, міцно затиснуту в його руках. Перевела погляд на обличчя — напружене і спантеличене.

— Даґні, маєш трохи часу?

— Що сталось?

— Я знаю, ти не любиш говорити про нього. Але тут є дещо варте уваги.

Вона мовчки взяла газету.

У передовиці йшлося про націоналізовані Мексиканською Народною Республікою копальні. Урядова комісія з’ясувала, що «Рудням Сан-Себастьяну» — гріш ціна в базарний день, все однозначно і безнадійно. Нічогісінько не виправдовувало п’яти років праці та витрачених мільйонів. Попри ретельні гірничі роботи, нічого, крім порожніх порід, виявлено не було. Жалюгідні поклади міді не вартували зусиль на їхній видобуток. Не існувало не лише величезного родовища, а й щонайменших його ознак, здатних ввести в оману. Обурений мексиканський уряд зібрався на екстрене засідання; державні діячі вважають, що їх ошукано.

Едді не відводив від Даґні очей; прочитавши текст, вона й далі дивилася на газету. Він бачив, що їй лячно, хоча достоту не розумів природи цього страху.

Едді чекав. Даґні підвела голову і втупилася сконцентрованим поглядом кудись повз нього, немов намагалася розгледіти щось далеке і невидиме.

— Франциско — не йолоп, — стиха промовив Едді. — Хай би ким він був за своєю сутністю, хай би як тяжко знеславився — хоч причини цього я досі не розумію, — але він не дурень. Він нізащо не міг би так помилитися. Я геть нічого не розумію.

— А до мене починає доходити.

Даґні випросталася — рвучко, немов пружина, — аж дрож пробігся тілом:

— Зателефонуй у «Вейн-Фолкленд» і скажи цьому виродку, що я хочу з ним зустрітися.

— Даґні, — мовив він докірливо, — це ж Фріско д’Анконія.

— Був колись.

Пробиваючись крізь ранні сутінки міських вулиць, вона простувала до готелю «Вейн-Фалкленд». «Він сказав, що у будь-який зручний для тебе час…» — мовив Едді.

У вікнах, високо, аж під хмарами, спалахувало світло.

Хмаросяги скидалися на занедбані маяки, що подавали слабкі непевні сигнали в порожнє море, де вже не плавав жоден корабель.

Поодинокі сніжинки пухнастими пластівцями пролітали повз темні вітрини порожніх магазинів і танули у брудному місиві на тротуарі. Разок червоних ліхтарів намистом розтинав вулицю, зникаючи в тумані.

Даґні не розуміла, чому їй хотілося бігти; вона мала бігти, але не цією холодною вулицею, а вниз по зеленому схилу під палючим сонцем: на дорогу, що на околиці Гудзону, біля маєтку Таґґартів. Вона так бігла завжди, коли Едді кричав: «Це