Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність. - Айн Ренд

попередження, яке Даґні не могла витлумачити. Відкидала той страх; думки про Франциско дарували впевненість, що вона матиме в запасі принаймні один літній місяць, перш ніж настане оте таємниче майбутнє. Бо воно не належить людям, які її оточують зараз.

— Привіт, Чушко!

— Привіт, Фріско!

Тут, на пагорбі, побачивши його знову, вона раптом вловила суть світу, що об’єднував їх всупереч усім. Час немов зупинився; вона відчула, як вітер метляє навколо її колін бавовняну спідницю; як сонячне світло лягає на повіки, а потім — неймовірну полегкість, що тягла її кудись угору так сильно, аж, боячись злетіти, змушена була міцніше упертися сандалями в землю.

Це було ґвалтовне відчуття свободи та безпеки, бо вона збагнула, що нічого не знає про його життя, ніколи не знала і не хоче знати. Родини, звані вечері, школи, люди, які не мали мети, люди, які покірно тягнули свою лямку, — весь цей світ випадковостей не мав жоднісінького значення, бо не був їхнім світом. Вони з Франциско ніколи не обговорювали подій, які з ними відбувалися, а говорили лише про те, що думають і що мають зробити.

…Вона мовчки дивилася на нього, немов дослухаючись до внутрішнього голосу, який казав: «Не те, що є, а те, що ми зробимо… Нас із тобою неможливо зупинити… Пробач мені страх, хоч я і думала, що зможу тебе віддати; пробач вагання — ти їх ніколи не бачитимеш, — я більше не боятимусь за тебе».

Франциско теж якусь мить мовчки вдивлявся в її лице, і Даґні здалось, що то був не просто вітальний погляд після розлуки, а погляд людини, яка думала про неї кожного дня всього минулого року. Вона не знала напевне, адже це було миттєве невловиме враження, таке швидкоплинне, що вже за мить він озирнувся на березу і мовив у стилі їхньої дитячої гри:

– І коли вже ти навчишся бігати? Я завжди мушу на тебе чекати.

— То ти чекатимеш на мене? — весело запитала вона.

— Завжди, — серйозно відповів Франциско.

Піднімаючись схилом до будинку, він розмовляв з Едді, а вона тихо йшла поруч. Відчула, що між ними виникла певна стриманість, яка, хоч це й дивно, перетворювалася на близькість.

Нічого не розпитувала про університет, лише через кілька днів поцікавилася, чи йому там подобається:

— Зараз там викладають купу дурниць, — відповів він, — але кілька курсів лекцій мені подобаються.

— Багато нових друзів?

— Двоє.

Більше він їй нічого не казав.

Джим мав переходити на останній курс нью-йоркського коледжу. За час навчання він набув якоїсь тремтливої войовничості, ніби запопав нову зброю. Якось, ні сіло ні впало, він звернувся до Франциско тоном зобидженого праведника:

— Думаю, тепер, коли ти став студентом, варто навчитися сприймати бодай якісь ідеали. Пора забути егоїстичну жадобу і замислитися про соціальну відповідальність, адже всі успадковані мільйони не повинні задовольняти лише твоїх забаганок; їх тобі доручено заради нещасних і нужденних. Як на мене, людина, яка цього не усвідомлює, належить до найпаскудніших і найгниліших людських істот.

Франциско якнайґречніше відповів:

— Не розсудливо, Джеймсе, спекулювати сумнівними поглядами. Варто приберегти свої дошкульні викриття для співрозмовників, які цього справді потребують.

Коли вони відійшли, Дагні запитала:

— Невже на світі є багато людей, схожих на Джима?

Франциско розсміявся:

— Дуже багато.

– І тобі до них усе одно?

— Ні. Я з ними не спілкуюсь. А чому ти запитуєш?

— Думаю, вони небезпечні… в чомусь. Не знаю напевне.

— Боже милий, Даґні! Думаєш, я боятимусь таких типів, як Джеймс?

За кілька днів, гуляючи з ним лісом понад берегом річки, вона запитала:

— Франциско, який тип людей наймерзенніший?

— Люди без мети.

За прямими стовбурами дерев, як за парканом, ховався неосяжний сліпучий простір. У лісі було прохолодно й тіняво, але крони дерев ловили гарячі сріблясті відблиски від води. Даґні не розуміла, чому їй так подобається краєвид, якого вона досі ніколи не помічала; чому вона так насолоджується своїми рухами, тілом.

Вона не дивилася на Франциско. Ховаючи очі, інтенсивніше відчувала його присутність; наче світло, що відбивається від води, від нього віддзеркалювалося чіткіше усвідомлення самої себе.

— То ти вважаєш себе розумною? — спитав він.

— Я завжди так вважала, — відповіла вона зухвало, не обертаючись.

— Що ж, доведи це. Покажи, як високо ти піднімешся у «Таґґарт Трансконтиненталь». Байдуже, яка ти розумна. Сподіваюся, ти витиснеш із себе все, намагаючись досягнути ще більшого. І коли ти виснажишся, домігшись свого, я чекатиму, яку нову мету ти для себе обереш.

— Чому ти вважаєш, що я мушу тобі щось доводити?

— Ти справді хочеш почути відповідь?

— Ні, — прошепотіла вона, дивлячись на протилежний берег річки.

Франциско засміявся. А трохи згодом сказав:

— Даґні, в житті важить лише те, як добре ти виконуєш свою роботу. Решта залежатиме від цього. Це єдине мірило людського єства. Всі етичні принципи, що їх намагаються запхнути тобі в горлянку, — розмінна монета, підсунута шахраями, щоб обібрати людей, вкрасти їхні чесноти. Єдина система моралі, золотий стандарт — це принцип компетентності. Коли ти виростеш, то зрозумієш, про що мені йдеться.

— Я це вже розумію. Але… Франциско, чому крім нас із тобою, ніхто цього не знає?

— А яке тобі діло до інших?

— Бо я хочу все розуміти, але в людях є дещо таке, чого не можу збагнути.

— Що?

— Хоч мені було байдуже до того, але в школі я завжди була непопулярна. А зараз я, здається, зрозуміла причину. І ця причина просто неймовірна. Люди не люблять мене не тому, що я роблю щось погано, а тому, що все роблю добре. Їм не подобається, що в мене найкращі в класі оцінки; що, не докладаючи жодних зусиль, я отримую найвищі бали. Думаєш, щоб набути популярності, мені варто стати трієчницею?

Франциско зупинився, подивився на неї і дав ляпаса.

Усі почуття стислися в коротку мить, коли в єдиному вибуху емоцій земля похитнулась у неї під ногами. Даґні знала, що вбила би кожного, хто наважиться її вдарити; несамовита лють, яка накрила її, давала на це силу… Та водночас відчула скажене задоволення від того, що це зробив Франциско. Вона насолоджувалася тупим пекучим болем у щоці та смаком крові, що цівочкою стікала з куточка рота. Була щаслива, бо зрозуміла, що спонукало Франциско на цей вчинок. Зрозуміла в ньому і в собі.

Вона вперлася ногами в землю, щоб погамувати запаморочення, а потім насмішкувато подивилася в очі Франциско, усвідомлюючи в собі якусь нову силу, почуваючись йому рівнею; переможно всміхнулася і запитала:

— Невже я завдала тобі аж такого болю?

Франциско приголомшило її запитання і геть недитяча усмішка:

— Так. Якщо це тебе тішить.

— Тішить.

— Ніколи більше не кажи такого.