Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність. - Айн Ренд

Він був єдиним гостем, чий приїзд ставав справжньою подією в їхньому дитинстві, найбільшою подією. Цей біг назустріч Фріско перетворювався на змагання між ними трьома. На узгір’ї, на півшляху від будинку до дороги, росла береза. Даґні та Едді намагалися добігти до дерева раніше, ніж до нього від дороги добіжить Франциско. І жодного разу вони не діставалися тієї берези першими. Франциско завжди перемагав їх. Він перемагав у всьому.

Його батьки приятелювали з Таґґартами. Фріско був їхнім єдиним сином, і батьки виховували його в різних куточках світу. Старший д’Анконія казав, що хоче привчити сина сприймати весь світ як свої майбутні володіння.

Даґні та Едді ніколи не знали, де він житиме взимку. Але щоліта суворий південно-американський вихователь привозив його на місяць у маєток Таґґартів.

Франциско вважав цілком природнім, що дітей Таґґартів обрано йому в компаньйони: вони були спадкові власники компанії «Таґґарт Трансконтиненталь», як і він — компанії «Мідь д’Анконії». «Ми — єдина аристократія, що лишилась у світі: фінансова аристократія…» — сказав він якось Даґні, коли йому було чотирнадцять років. «Це єдина істинна аристократія. Для тих, звісно, хто здатен зрозуміти, що це значить».

У нього була власна кастова система. З погляду Фріско, дітьми Таґґартів були не Джим і Даґні, а Даґні та Едді. Він рідко помічав Джимове існування. Якось Едді запитав:

— Франциско, ти належиш до найвищої знаті?

— Поки що ні, — відповів хлопчик. — Моя родина протрималася так довго лише тому, що нікому не було дозволено думати, що він народився д’Анконією; кожен мав заслужити це ім’я.

Ім’я своє він промовляв так, наче саме його звучання здатне було перетворити співрозмовника на шляхтича.

Себастьян д’Анконія, його пращур, покинув батьківщину багато століть тому, коли Іспанія була найпотужнішою країною світу, а сам Себастьян належав до найгордовитіших її родів. Він утік, бо Великий інквізитор не схвалював його способу мислення і, під час однієї з придворних учт, запропонував змінити хід думок. Себастьян д’Анконія виплеснув вино зі свого келиха просто в обличчя переслідувачу єресі, але встиг забратися із замку. Покинувши статки, маєтки, мармуровий палац і кохану дівчину, відплив у Новий Світ.

Першим його маєтком в Аргентині стала дерев’яна халабуда в узгір’ї Анд. Себастьян д’Анконія шукав мідне родовище своєї першої копальні, а на дверях халупи, відбиваючи сонячне проміння, маяком сяяв срібний родинний герб д’Анконій. Багато років він промахав кайлом, трощачи від світання до смеркання каміння. Йому допомагали кілька вишкребків — дезертири, утікачі-каторжани та голодні індіанці.

Через п’ятнадцять років після втечі з Іспанії Себастьян д’Анконія послав по свою кохану. Вона чекала його. Прибувши до підніжжя Анд, вона побачила срібний герб над входом у мармуровий палац, сади величного маєтку та гори, порізані ямами з червоною рудою. Від переніс її на руках через поріг до свого дому, і здавався молодшим, ніж був за останньої зустрічі.

— Наші з тобою предки, — сказав був Франциско Даґні, — точно заприятелювали б.

Усе своє дитинство Даґні жила майбутнім — у світі, який вона сподівалась знайти, і в якому їй би не випадало відчувати презирство чи нудьгу. Але один місяць кожного року вона була вільною. Один місяць на рік вона жила сьогоднішнім днем. Коли дівчинка бігла схилом униз, назустріч Франциско д’Анконії, здавалося, що вона тікає з в’язниці.

— Привіт, Чушко!

— Привіт, Фріско!

Прізвиська обом не сподобалися. Вона обурено запитала:

— Що це ти вигадав?

— Якщо не знаєш, чушка — це злиток міді, — пояснив хлопчик.

– І де це ти почув? — спитала вона.

— Від одного добродія на Таґґартівській чавунці.

Франциско знав п’ять мов і англійською розмовляв без акценту, навмисно розбавляючи чисту літературну мову простолюдними слівцями. Даґні помстилася йому прізвиськом Фріско. Він сприкрено засміявся:

— Якщо вам, варварам, так кортить спаплюжити ім’я свого великого міста, давши його мені, то нічого не вийде.

Втім, невдовзі вони обоє звикли до прізвиськ.

Все почалося другого їхнього спільного літа, коли йому було дванадцять, а їй десять. Того року Франциско заходився щоранку бозна-куди зникати. Вдосвіта він сідав на свій велосипед, а повертався таким собі чемнятком-невиннятком, аж перед ланчем, до накритого на терасі білого, в кришталі, столу. Коли Даґні та Едді намагалися щось випитати, він лише сміявся. Одного разу вони подалися за ним у холодну передранкову мряку, але швидко полишили цю справу. Неможливо було його знайти, якщо він сам цього не хотів.

Невдовзі місіс Таґґарт почала хвилюватись і нарешті таки з’ясувала, в чому річ. Жінка ніколи так і не зрозуміла, як хлопцеві вдалося обійти закони, що забороняли експлуатацію дитячої праці, але вона виявила, що він працює. Неофіційно домовившись із диспетчером, Франциско влаштувався розсильним на пункті розподілу в «Таґґарт Трансконтиненталь», за п’ятнадцять кілометрів від їхнього літнього будиночка. Побачивши місіс Таґґарт власною персоною, диспетчер заціпенів. Він не знав, що його посильний був гостем у маєтку Таґґартів. Місцеві залізничники знали хлопця як Френкі, а місіс не вважала за потрібне назвати його повне ім’я.

Вона лише пояснила, що малий працював без дозволу батьків і наказала негайно його звільнити. Диспетчеру було шкода втрачати тямовитого працівника. За його словами, такого хорошого посильного він ніколи досі не мав.

— Я не хотів би втрачати його. Може, вдасться домовитися з його батьками? — запропонував він.

— Навряд, — знесилено відповіла місіс Таґґарт.

— Франциско, — спитала вона вдома, — що скаже твій батько, коли дізнається?

— Він запитає, чи добре я виконував свою роботу. Інше його не цікавить.

— Облиш, я серйозно.

Франциско дивився на неї з шанобливістю, успадкованою від багатьох поколінь предків, із ввічливістю, викристалізуваною століттями салонного виховання. Але в його очах було щось геть далеке від правил хорошого тону.

— Минулої зими, — відповів він, — я влаштувався юнгою на пароплав, що перевозить нашу мідь. Батько шукав мене три місяці, та коли я повернувся, це було єдине, про що він запитав.

— Так от як ти зимуєш? — єхидно мовив Джим Таґґарт, посміхнувшись із відчуттям власної переваги, як тріумфатор.

— Це було минулої зими, — люб’язно і невимушено відповів Франциско, — а позаторік я зимував у Мадриді, в домі Герцога Альби.

— Чому ти хотів працювати на залізниці? — поцікавилася Даґні.

Вони стояли і дивились одне на одного. Вона — захоплено, він — насмішкувато, хоча й незлостиво. Але це не було збиткування — радше привітний сміх.

— Хотів знати, як це воно… І щоб потім сказати, що я встиг попрацювати на «Таґґарт Трансконтиненталь» іще раніше за тебе.

Даґні та Едді гайнували свої зими, намагаючись здобути нові навички, щоб приголомшити Франциско і бодай раз у чомусь його перевершити. Але це їм так і не вдалось. Якось вони показали, як вдаряти биткою