Сага про Форсайтів - Джон Голсуорсі
Їх зв'язувало щось таке, чого не можна висловити, щось глибинне, властиве кожній нації і кожній родині,— кажуть, кров людська не вода, а у них кров була не риб'яча. Для Джеймса любов до дітей стала тепер рушійною силою життя. Діти, створіння, в яких житиме частина його самого і яким він передасть нажиті гроші,— ось що спонукало його до наживи; а в сімдесят п'ять років чим він іще міг тішитися, як не грішми? Накопичити для дітей гроші — в цьому був сенс його життя.
Хоча Джеймс Форсайт і любив нарікати на долю, проте в усьому Лондоні, де він мав стільки володінь, Лондоні, що його він любив мовчазною любов'ю як осередок своїх успіхів, не було людини, наділеної здоровішим глуздом (коли головною ознакою здорового глузду вважати потяг до самозбереження,— Тімоті, той перебрав у цьому міру). Джеймс мав інстинктивний, на диво міцний здоровий глузд, взагалі притаманний його класові. У нього дужче, ніж у Джоліона, що славився владною вдачею і хвилевими нападами ніжності та філософських роздумів, дужче, ніж у Свізіна, що став жертвою власної ексцентричності, ніж у Ніколаса, що не міг дати ради своїм здібностям, і в Роджера, якого полонила заповзятливість, пульсував потяг до пристосовництва; з-поміж усіх братів він Найменше відзначався і розумом, і особистістю і саме тому мав найпевнішу надію на безсмертя.
Джеймс любив і шанував родину більше, ніж решта братів. У його ставленні до життя завжди було щось примітивне й лагідне; він любив родинне вогнище, любив послухати плітки, любив і побурчати. Зважуючись на якесь рішення, він збирав шумовиння розуму своєї родини і тим самим шумовиння розуму тисячі інших подібних родин. Рік за роком, тиждень за тижнем він ходив до Тімоті, вмощувався у братовій вітальні, схрестивши ноги, пригладивши довгі сиві баки, що облямовували чисто виголене обличчя, і стежив, як закипає родинний горщик, як у ньому підіймається шумовиння; потім він ішов додому, спочивши, освіжившись, заспокоївшись, втішаючись невимовним почуттям спокою.
Під сталевим покровом інстинкту самозбереження у Джеймса таїлася справжня лагідність; побувавши у Тімоті, він почував себе так, наче посидів годину на колінах у матері; і глибинний потяг сховатися під родинним крилом впливав у свою чергу на його почуття до дітей; його жахала думка, що світ може зашкодити їхнім достаткам, здоров'ю, репутації. Коли син його давнього приятеля Джона Стріта записався добровольцем до війська, Джеймс роздратовано похитав головою — він був здивований, як Джон Стріт міг таке дозволити; а коли молодого Стріта африканці простромили списом, він узяв це так близько до серця, що обійшов усіх своїх знайомих з єдиною метою сказати: «Я знав це наперед, та хіба їх переконаєш!»
Коли його зять Дарті зазнав фінансового краху, спекулюючи нафтовими акціями, Джеймс аж занедужав від тривоги; йому здалося, що він чує похоронний дзвін, який віщує кінець усьому добробуту. Він очунював аж три місяці, та ще й у Баден-Баден довелося з'їздити; навіть подумати страшно, що, якби не його, Джеймсові, грощі, ім'я Дарті з'явилося б у списку банкрутів.
Організм його був такий міцний, що коли йому кололо у вусі, він уже чекав смерті, а хвороби дружини й дітей вважав особистим лихом, посланим йому самим провидінням, щоб порушити його душевний спокій, але зовсім не вірив у хвороби людей поза колом його родини, запевняючи, що вони самі винні, бо, мовляв, занедбали свою печінку.
Щоразу він повторював одне й те ж саме: «А чого вони сподівалися? І мене спіткала б така халепа, якби я не берігся».
Прямуючи до Сомса того вечора, він відчував, що життя його кривдить: Емілі мучиться з ногою, Рейчел понесло в гості за місто; ніхто йому не співчуває; Енн нездужає, навряд чи переживе літо; ось уже тричі він до неї заходив, і вона не змогла прийняти його жодного разу! А тут іще ця Сомсова ідея будувати новий дім, над нею слід поміркувати. Що ж до прикрощів з Айріні, хтозна, що з того вийде,— тут можна сподіватися чого завгодно.
Він зайшов у будинок номер 62 на Монпельє-сквер, твердо вирішивши показати, який він безталанний.
Було вже пів на восьму, і Айріні, вдягнувшись до обіду, сиділа у вітальні. На ній була золотава сукня — з'явившись у ній на обіді, на вечірньому прийомі, на балу, вона могла тепер носити її тільки вдома; викот сукні був оздоблений хвилями мережива, на яке Джеймс одразу вирячив очі.
— Де ви все це купуєте?— спитав він зажурено.— От Рейчел і Сісілі ніколи так гарно не вбираються. Що у вас за мереживо? Воно ж, мабуть, не справжнє!
Айріні підійшла ближче, щоб довести йому, що він помиляється.
І Джеймс мимоволі розімлів від її шанобливої уваги, від легеньких спокусливих пахощів її парфумів. Та жоден Форсайт, що дбає про свою гідність, не піддається після першого удару, і він сказав, аби не мовчати:
— Не знаю... Мабуть, у вас на убрання йде чимало грошей.
Задзвонив гонг, і, подавши йому свою білу руку, Айріні повела його в їдальню. Вона посадила його на місце, де звичайно сидів Сомс,— навскоси ліворуч од себе. Світло там падало тьмяно, і його не бентежитимуть вечірні сутінки. Потім Айріні завела з ним розмову про його справи.
І Джеймс одразу розімлів, наче стиглий плід під ясним сонцем; йому здавалося, що його голублять, хвалять і пестять, хоч насправді його ані голубили, ані хвалили жодним словом. Він відчував, що його шлунок радо сприймає всі страви; вдома цього відчуття не бувало, такого задоволення від келиха шампанського Джеймс не діставав хтозна-відколи; запитавши про марку й ціну, він здивовано довідався, що це те самісіньке вино, якого він придбав цілу партію, але насилу міг скуштувати, і одразу вирішив сказати виноторговцеві, що той його ошукує.
