Дім на березі озера - Мері Лоусон
Я ходила тими лугами, мов сновида. Притомна, але по-справжньому всього цього не бачила. У школі було так само; міс Керрінгтон проводила заняття із арифметики, граматики, історії чи географії, а я сиділа за партою, виховано-уважна, і не чула жодного слова. Певно, дивилася на пилинки, що висіли в широких смугах світла, яке падало крізь вікна у класі. Або слухала, як із гуркотом завантажували цукрові буряки у вагони, готові до подорожі на південь. Колії проходили повз задню частину шкільного двору, й майданчик, де вагони чекали своєї черги на завантаження, розміщувався якраз навпроти неї. Там стояли також і ваги, й сам бункер – напівзруйнована дерев’яна будівля у формі перекинутої піраміди, і довге металево-гумове плече конвеєра, що стриміло в повітрі під кутом так, щоб його можна було закинути у вагон. Увесь вересень вантажівки з ферм вишиковувалися вздовж дороги позаду залізниці й викидали свій буряковий вантаж у бункер з таким гуркотом, що міс Керрінгтон завмирала з переляку. А тоді вмикали конвеєра і буряки починали падати, спочатку по одному, а тоді – суцільним потоком у величезні порожні вагони. В інші роки, десь через тиждень після початку занять, я вже майже не помічала того шуму; ми всі росли з ним, і він, як і плюскіт хвиль, був тлом – частиною нашого життя. Однак того вересня шум здавався певною мірою гіпнотичним. Я слухала його, зачарована, і глухий, важкий гуркіт, здавалося, осідав у моїй душі.
Якось міс Керрінгтон прийшла зі мною додому.
– Можна, я піду з тобою додому, Кейт? Я вже так давно не бачила твоїх братів-красунчиків. Як думаєш, вони не будуть проти, якщо я заскочу? – запитала вона.
Швидше за все, тоді вже почався жовтень. Удень ще було тепло, але ввечері – прохолодно й сутінки опускалися швидко.
Я не повела міс Керрінгтон уздовж колій – вона була вбрана в довгу спідницю, і я подумала, що їй потім не вдасться повидирати з неї реп’яхи. Ми йшли додому звичайною дорогою, хоч вона була дуже курна й забирала більше часу. Вона розповідала про свій дім – теж фермерську громаду, хоч і більшу й не таку віддалену, як наша. Вона жила у великому фермерському будинку, її сім’я мала коня.
– І в мене є брати – аж троє. Але сестри немає. У цьому ти мене випереджаєш.
Вона глянула на мене й усміхнулась. Її волосся було відкинуте назад і нетуго зв’язане простою блакитною стрічкою. Міс Керрінгтон була висока й струнка, й мала обличчя надто видовжене, щоб бути вродливим, але гарні очі. Великі й темно-карі, й волосся вона теж мала темне, а в сонячні дні воно виблискувало червоним і золотим.
Коли ми зійшли стежкою, Люк і Бо були надворі, Люк розвішував випране, хоч наближався вечір і сонце гріло дедалі слабше. Метт ще не повернувся додому – автобус підвозив його до кінця дороги близько четвертої. Побачивши міс Керрінгтон, Люк зупинився. Він залишив підгузок висіти прищепленим однією прищепкою, взяв на руки Бо й пішов нам назустріч. Підгузок не був дуже чистим. На ньому лишилися плями й до білого йому було далеко.
– Добридень, Люку. Сподіваюся, ти не проти. Я просто зайшла глянути, як ви тут, – мовила міс Керрінгтон.
Люк мав присоромлений вигляд. Йому не подобалось, що міс Керрінгтон бачила, як він розвішував підгузки. Він відповів:
– Гм, добре, дякую. Я тут трохи… – Він показав на випране. – Думав розвісити зранку, але закрутився з Бо.
Люк завжди запізнювався із розвішуванням підгузків. Цю роботу він не любив найбільше й відкладав її, скільки міг.
Він опустив Бо на землю, але вона почала скиглити й смикати його за штанину, тож він знову взяв її на руки. Вільною рукою він провів по волоссю й промовив:
– Та це таке, хочете чогось випити?
Він cкинув швидким поглядом на будинок.
– Ні, ні… – відповіла міс Керрінгтон. – Я не… Я просто хотіла глянути, як ви тут.
Люк кивнув.
– Дякую, добре. Все гаразд. – Він завагався. – Слухайте, заходьте, присядьте на хвильку. Тут спекотно. Ви ж, певно, хочете пити. У нас є… гм-м… чай…
– Скляночку води, – мовила міс Керрінгтон. – Випити скляночку води було б добре. Але не заходитиму. Я лишень хотіла глянути, як ви тут, і трохи обговорити дещо…
– А-а, – відповів Люк, дивлячись на неї. – Ага. Добре. Гм, Кейт, ти не могла б принести міс Керрінгтон води? Може… гм… може, доведеться вимити склянку.
Я зайшла у будинок. Всюди панував безлад. На кухні – найбільше: брудні чашки й тарілки займали весь стіл, повсюди валялися огризки. Якось Бо витягла всі каструлі й горщики з нижніх шаф, тому, щоб дістатися, куди треба, доводилося поміж них сновигати. Я знайшла склянку, вимила її під краном, налила холодної води й понесла надвір. У ній засохло молоко й на дні залишилося біле коло, але я сподівалася, що міс Керрінгтон не помітить.
Вони з Люком розмовляли. Люк тримав Бо, вона смоктала пальця і тією ж долонею стискала прищепку. Прищепка колола їй щоку, але вона, здавалося, не помічала. Вона дивилася на міс Керрінгтон примружено, але та зосереджено слухала Люка. Люк про щось її питав. Щось про лікаря Крістоферсона.
– Навряд чи, – відповіла міс Керрінгтон. – Сумніваюся, що тут можна чимось зарадити, чесно кажучи. На мій погляд, це просто справа часу. Думаю лиш, що ми маємо тримати зв’язок. Ну, розумієш, приглядати…
Вона побачила, що я несу їй склянку води, й усміхнулася до мене.
– Дякую, Кейт. Саме те, що треба.
– Пи-и, – сказала Бо, тягнучись до склянки.
– Можеш її взяти, Кейт? – запитав Люк. – Дай їй чогось попити й кусень хліба, абощо. Вона погано пообідала.
Він передав мені Бо, я похитнулася під її вагою. Вона витягла пальця з рота й широко мені всміхнулася.
– Кейті-Кейті-Кейті, – сказала вона й показала мені свою прищепку.
Я занесла її у будинок і напоїла соком. Потім витягла хлібину з хлібниці й відрізала їй кусень.
– Ось тобі хлібчик, Бо.
Бо взяла його й з підозрою оглянула. Я підійшла до вікна. Люк і міс Керрінгтон ще розмовляли. Вже минула четверта, а Метт ще не повернувся
