Дім на березі озера - Мері Лоусон

– І скільки це триватиме? – запитав Метт. – Вічно? Тиждень за тижнем, років зо тридцять?

Люк глянув на напівз’їдену шинку зі свиней містера Тедвортса, що лежала на столі.

– Збіса смачна шинка, – сказав він замислено. – Нічого не скажеш.

Ми повечеряли, й Люк поклав Бо спати. Я сиділа за кухонним столом, теоретично – вчила граматику.

– Справа ж не в цьому, правда? – сказав Метт. – Справа в тому, що ми не можемо й далі приймати харчі.

– Чому ні?

– Годі тобі, Люку! Ми не можемо все життя жити з милосердя. Ти не можеш очікувати, що інші люди будуть про нас дбати. В них є свої сім’ї. Знаєш, вони й самі небагаті – ті люди, що тут живуть.

– Але й не бідні, – відповів Люк.

– Звідки на минулому тижні взялася щука? І ти скажеш, що Сумаки не бідні?

– Вони не з’їдають так багато риби, – сказав Люк. – Особливо щуки.

– Бо продають залишок, Люку. Продають, бо їм потрібні гроші!

– Ага. Ну, добре, що я мав сказати? Гей, Джиме, дякую, хлопче, але я не можу її взяти, бо ви бідні? Заради Бога, він зайшов потеревенити, а перед тим рибалив, тож і дав мені рибину! Ти про це так говориш, ніби так буде завжди! Не завжди, а доки ми станемо на ноги, знайдемо добру роботу. Вони припинять приходити, бо знатимуть, що нам це більше не треба.

– Ага, і коли це буде? Коли з’явиться ця добра робота?

– Щось нагодиться, – врівноважено відказав Люк.

– Ну, я радий, що ти так у цьому впевнений, Люку. Як, мабуть, добре володіти секретною інформацією.

Люк відказав:

– Тобі подобається тривожитися, правда? Ти завжди так любиш тривожитися.

Метт зітхнув і став викладати речі з портфеля на стіл.

– Людям подобається приносити гостинці, – промовив Люк, доводячи свою думку. – Так вони почуваються святими. Хай там як, не ти один маєш їм дякувати. Ти ходиш у школу. А я маю вигадувати, що сказати в мільйонний раз то тій, то тій пані, що з’являються на порозі. Іноді вони ходять цілісінький день.

Метт на нього зиркнув. Було видно, як він над чимось мовчки розмірковує. Він сів поряд зі мною і вибрав одну книжку з купи принесених додому. Ми домовилися, що я сідатиму навпроти й учитиму граматику, а він перевірятиме мене в перерві між своїми домашніми завданнями. Коли мої знання його задовольнять (чи, швидше, коли він втратить надію), мені можна буде сісти поряд з ним і малювати, доки він вчитиметься.

Однак тепер він не почав одразу вчитися. Розкрив пенал і висипав усе на стіл, а тоді, скоса зиркнувши на мене, голосним шепотом запитав:

– Кейт, як думаєш, Люк вродливий? Тільки скажи чесно. Мені потрібен жіночий погляд.

Він дражнився, і я зраділа, бо це означало, що суперечку припинено. Я терпіти не могла їхніх суперечок.

Люк пирхнув. Він зішкрібав недоїдки з тарілок у помийницю. Він не виливав її так часто, як треба, тому з неї смерділо. З домашньої роботи Люк робив лише необхідне. Всі овочі варилися в одній каструлі й купою накладалися в тарілки, щоб довелося мити менше посуду. Одяг прався тільки тоді, коли ставав брудним на Люків погляд. Мої шкільні обіди складалися з яблука й кількох скибок хліба зі шматком сиру між ними. Але не пам’ятаю, щоб він хоч колись забував приготувати мені обід, а якщо старанно пошукати, то завжди можна знайти якусь більш-менш чисту одежину. У нас було все необхідне.

– Розумієш, він має рацію, – сказав Метт, й досі пошепки. – Щось приводить тих жінок до наших дверей. Як думаєш, може, сам Люк? Його врода?

Люк його штурхнув. У старі часи, коли все було звичне, він часто штурхав Метта. Насправді, щоразу, як не міг вигадати кращої відповіді на його шпильки. Але в цих стусанах не було злості, то були не такі стусани, які вони роздавали у своїх нечастих, але страшких бійках. То був його спосіб сказати: «Обережно, малий, не жартуй зі мною». Метт ніколи тим самим не відплачував, що було його способом показати – це нижче його гідності. Він просто розтирав ударене місце й правив своє.

– Бачиш-но, увесь день черга вродливих, привабливих жінок стає у нас під двері. Місіс Лукас, місіс Тедвортс, місіс Стенович – усі вишикуються біля дверей, хекаючи, висолопивши язики, мотляють хвостами.

– Заткни пельку! – сказав Люк. Він почав абияк мити посуд. Меттів стілець стояв якраз позаду нього, отож вони були повернуті один до одного спинами.

– Не вживай таких слів, як він, добре? – сказав Метт, й далі пошепки: – Тільки недорікуваті люди так говорять. А також удаються до фізичної жорстокості, коли бачать, що програють в суперечці.

– Ага, ну, вони от-от знову до неї вдадуться, – відповів Люк. – От-от.

Я захихотіла. Я давно не хихотіла. Метт мав цілковито серйозний вигляд.

– Річ у тім, – вів далі він, нахмурений, – що люди кажуть, ніби кілька жінок, а особливо одна, я міг би назвати ім’я, та не стану, скажу лишень, що рудоволоса, вважають Люка надзвичайним красенем. Таким надзвичайним, що не можуть залишити його у спокої. Мені це здається божевіллям, але ж я чоловік. А ти жінка. Як думаєш? Люк надзвичайний красень?

– Метте, – сказав Люк. – Стули пельку.

Він і далі тримав руки в раковині, але припинив мити посуд і завмер.

– Мені справді цікаво знати, – правив далі Метт. – Як думаєш? Неабиякий він красень чи ні?

– Ні, – відказала я, хихотячи.

– Метте, – тихо промовив Люк.

– Я так і думав. Тож чому одна рудоволоса… Ой! Гей! Та що з тобою таке?!

Він розвернувся на стільці, вхопившись за плече. Люків стусан мало не збив його з ніг. Люк не всміхався. Він стояв, а з опущених рук скрапувала вода.

Метт здивовано на нього глянув, а за хвилину Люк серйозно промовив:

– Я ж сказав – стули пельку.

Тепер я розумію чому. Збагнула кілька років по тому. Сталося дещо, про що Метт не знав, і це зробило Саллі Маклін делікатною темою для розмови з Люком, і зовсім невдалою – для жартів.

Це трапилося попередньої суботи, по обіді, коли Метт відробляв свою частину на фермі містера Пая. Осінню оранку давно закінчили, але треба було полагодити огорожі, а ще Келвін Пай хотів залити підлогу в хліву бетоном, тому Метт пішов до