Дім на березі озера - Мері Лоусон
Вона знову замовкла, перебираючи спогади. Коли я на неї дивилась, майже уявила її молодою. Майже побачила її свіжою й гарною дівчиною, що дивиться в обличчя тому юнакові, хоче піти з ним, хоче залишитися вдома. Розривається. Намагається уявити, яким буде життя, якщо вона залишиться, і яким – якщо піде.
– Я не поїхала. Забоялась. Мені було лише п’ятнадцять. Ми з Неллі – це моя сестра, на рік молодша, – ми були дуже близькі, тож я не могла її покинути, навіть заради Піта.
Вона посиділа непорушно якусь хвилю. Тоді заворушилась і глянула на мене.
– Скільки тобі років?
– П’ятнадцять.
– Ну то ти, певно, знаєш, про що я. Ти б поїхала з хлопцем, якби він тобі подобався? Просто зараз. Встала й пішла.
Я похитала головою. Глибоко в душі я знала, що ніколи б не поїхала з хлопцем. Я поїду сама, коли настане час. Я це знала. Я працювала, маючи це за мету. Саме для цього складала гроші, що мені платила міс Вернон – на спеціальний, мій «університетський» рахунок. Люк його для мене відкрив, і я була вдячна, бо знала, що йому зайві гроші не завадили б. Я дуже старанно вчилася – старанніше за будь-кого зі знайомих. Не надто любила бувати в товаристві – ніколи не була «популярна», – але вчитися мені подобалось. Гуманітарні предмети: мови й історія, малювання й музика – не давалися мені легко, але я однаково над ними працювала. Природничі науки я любила, особливо біологію. А хіба могло бути інакше? Я мала лише добрі оцінки. Люк уважно розглядав мої табелі, він був вражений. «Ти зовсім як Метт», – сказав він якось. Але не мав рації. Я знала, що й близько не така розумна, як Метт.
– Подай мені, будь ласка, редисочку, – сказала міс Вернон. – От редисочку я зараз з’їла б залюбки.
Я висмикнула велику редиску й простягнула її старенькій.
– На вигляд добра. Візьми й собі, якщо хочеш.
Я відмовилась. Редиска після лимонаду мене не спокушала.
– У всіх нас є вибір. Часом не знаєш, правильно вибрав чи ні. Що вже цим тепер перейматися? Хай там як, отак склалося з Пітом. Троє пішли, двоє залишилися. Подумай лише про ту бідолашну жінку, що споглядала, як її родина розпадається. Привела на світ сімох, залишилася з двома. Навряд чи ті, хто пішов, писали їй листи. Вони таким не морочилися. Просто зникли з лиця землі.
Отож. Ті двоє, що лишилися, були Артур та Генрі. Вони між собою вирішили, що мають триматися разом, хай там що, тож обоє успадкували б ферму. Для двох роботи там було з верхом, тож вони так собі вирішили, що раз уже стільки праці туди вклали, мають її таки дістати, хай там що.
Поза тим, звісно, минав час, ми з Неллі й Паєві хлопці повиростали з підліткування – Артуру виповнилось десь двадцять. І яким буде їхнє майбутнє, стало важливим для нас, бо ми вирішили, що підемо за них заміж.
Тут вона раптом захихотіла.
– Напевно, на твою думку, це дивно, особливо раз я щойно сказала, що вподобала Піта. Але я на нього довго чекала, сподіваючись, що він повернеться, навіть коли глибоко в душі знала, що ні, і на той час мені виповнилось дев’ятнадцять, час мій збігав. Якщо говорити про молодиків, то тоді у Кроу-Лейку не те щоб був великий їх вибір. Ти, певно, думаєш, що їх і тепер тут небагато, але тоді ситуація була куди гірша. Тут жило лише три родини, до Струана їхати добрий день, так що туди дуже не наїздишся. Френк Джейні мав повну хату хлопців, але ці Джейні всі були страшенно негарні. Не надто чемно таке казати, але це правда. Усі миршаві й бліді. Хоча вдачею добрі, але коли ти молодий, то шукаєш більшого, аніж просто добра вдача. Чи ж то ми з Неллі шукали. Правду кажучи, ми особливо не замислювалися, які були Паєві хлопці на вдачу.
Ми з Неллі собі науявляли, як облаштовуватимемо дім у тому старому гарному фермерському будинку, що його звів старий Джексон. Бачили, як удвох теревенимо й хихочемо на кухні, готуючи їм вечері, випікаючи пироги з яблуками о п’ятій ранку, щоб не стояти біля плити у спеку, пораємося в саду й біля курей та свиней, прибираємо в будинку – робимо все, що робила наша мама, тільки нам буде весело, бо ми все це робитимемо з Неллі вдвох. І матимемо дітей одного віку, і наші діти ростимуть разом, і ніхто до пуття не знатиме, котра з нас мама, а котра – тітка. Ой, як же добре ми все спланували. Бачили себе на тій гарній великій веранді увечері з церуванням на колінах, як ми перемовляємося між собою, доки наші чоловіки розмовляють то про те, то про се…
Вона замовкла, розглядаючи картинку в своїй уяві, а тоді пирхнула.
– Двійко дурненьких дівчат, та й годі. Гралися в дорослих. Жодної розважливої думки в голові. – Вона роздратовано провела нігтистими пальцями однієї руки по набряклих кісточках другої. Минуло сімдесят років, а дурощі молодості й досі її дратували. Вона зиркнула через овочеві грядки на мене й сварливо сказала:
– Не те що ти, юна міс Моррісон. Здається, в тій твоїй голові тільки розважливі думки. Занадто багато розважливих думок. Спробувала б трохи побути молодою, доки можеш. Знаєш, життя – це більше, ніж добрі оцінки. Більше, ніж розум.
Я не відповіла. Я терпіти не могла, коли вона починала говорити зі мною про мене. Минулого тижня вона сказала, що я увесь час виглядаю розлюченою і вже час пробачити того, хто мене розлютив, і продовжувати жити. Я так на неї розсердилася за ці слова, що пішла, не забравши гроші й не попрощавшись.
Тепер вона до себе бурмотіла, спостерігаючи, як я полола редиску. Стояла страшенна спека. Я була боса, й темна земля обпікала мені ступні, якщо не викопати собі невеликі ямки й не стояти в них. У кущах за нами цикади виспівували гімн сонцю.
– А тепер піди й принеси нам лимонаду, – наказала міс Вернон,
