Дім на березі озера - Мері Лоусон

станцію у нашому новому (старому) авто. Можна було й не їхати аж так далеко – ми могли помахати водієві зупинитися, коли потяг проходив повз дорогу з північного боку, але, думаю, Метт і Люк вважали, що варто провести тітку достойніше. Пам’ятаю потяг, який велетенський він був і який чорний, і як він хекав від спеки, мов пес. Пам’ятаю, як він вразив Бо. Люк ніс її на руках, і вона весь час намагалася своїми ручками повернути його голову в бік потяга, наполягаючи, що й Люк теж має бути ним вражений.

Тітка Енні не попрощалася. Коли настав час сідати, вона вдруге призначила мене головною з листописання, втретє наказала телефонувати, якщо матимемо проблеми, а тоді моторненько ступила на знімну сходинку, що для неї опустив провідник, і пішла далі у вагон. Ми спостерігали, як вона увійшла всередину, провідник ніс за нею валізу. Сіла біля вікна й помахала нам. То був веселий, дитячий помах: вона ворушила тільки пальцями. Я це запам’ятала, бо помах та усмішка дивно контрастували зі сльозами, що текли їй з очей. «Не зважайте на сльози», – казали її пальці й усмішка. Отож ми на них не зважали, ніби вони були не тітчині, й серйозно махали у відповідь.

Пам’ятаю, як ми їхали додому; всі четверо сиділи спереду, Метт кермував, Люк тримав Бо на колінах, я – між ними. Ніхто й слова не проронив. Коли ми звернули на під’їзну дорогу, Люк зиркнув на Метта і промовив:

– От і приїхали.

– Ага, – відповів Метт.

– У тебе все гаразд?

– Звісно.

Однак він здавався стривоженим і не дуже задоволеним.

А Люк? Люк був страшенно радісним. Люк мав вигляд чоловіка, що тріумфально йде на війну, знаючи, що Бог – на його боці.

Того дня сталося ще дещо – оказія, не пов’язана з від’їздом тітки Енні. На той час ми геть не надали їй ваги, направду минуло багато часу, перш ніж я навіть просто про неї згадала, і ще більше – перш ніж я усвідомила, що вона могла мати хоч якесь значення.

Було вже пізно, після вечері; ми з Меттом мили посуд, а Люк укладав Бо спати.

Тітка Енні залишила будинок у майже надзвичайному порядку. В останні дні перед від’їздом вона відчистила все, що могла, вимила кожне вікно, випрала кожен шматок тканини в будинку, починаючи з фіранок. Безсумнівно, вона знала Люка досить добре, щоб розуміти – тоді більшість речей бачили мило й воду востаннє, але, думаю, піклуючись про нас, вона укладала угоду з Богом: раз вона зробила все, що могла, щоб ми вдало ступили в нове життя, то Він буде зобов’язаний робити все, що може, щоб нас не зачепила ніяка біда. Угода є угода.

Тож ми з Меттом стояли у блискучій кухні, миючи сяйливі каструлі й витираючи їх рушниками, випраними, прокип’яченими, накрохмаленими й попрасованими, тож на вигляд і на дотик подібними до аркушів паперу. Увійшли Люк і Бо, малá, вдягнена в дивовижно чисту піжаму, вимагала пити. Люк дав їй склянку соку з холодильника, почекав, доки вона вип’є, взяв її на руки й звелів побажати «на добраніч». Він тримався рішуче, показуючи їй від самого початку, хто тепер головний, а Бо була в такому доброму гуморі через перемогу (так вона це розуміла) над тіткою Енні, що дозволила Люкові думати, ніби йому це вдавалося.

– Скажи «добраніч» галерним веслярам, – промовив Люк.

Бо виглядала у вікно. Вона озирнулась і слухняно всміхнулася Меттові й мені, але тоді показала пальчиком на сутінки й пролепетала:

– Дядя!

Темрява тільки опускалася. У нашій кухні горіло світло, але все одно можна було розрізнити обриси окремих дерев. А якщо вглядатися, то можна було також помітити темний силует, так далеко, що майже зливався з лісом, який уночі, здавалося, обступав будинок. Ми всі виглянули й тінь зрушилася, ступила трохи назад.

Метт спохмурнів.

– Схоже на Лорі Пая.

Люк кивнув. Він підійшов до дверей, відчинив їх і гукнув:

– Гей, Лорі!

Тінь завагалася, а тоді трохи підійшла. Люк пересадив Бо на іншу руку й широко прочинив двері.

– Як справи, Лорі? Заходь до нас.

Лорі спинився за кілька футів від дверей.

– Нє, – відповів він. – Усе гаразд.

– Заходь, – повторив Люк. – Вип’єш соку чи ще чогось. Чим можемо допомогти?

Ми з Меттом теж підійшли до дверей, Лорі мельком на нас глянув, просто блиснувши темними очима. Він похитав головою й сказав:

– Нє, все гаразд. Пусте.

Обернувся й пішов.

І все.

Ми дивилися, як він зникав серед дерев. Метт і Люк перезирнулися. Люк обачно зачинив двері.

– Дивно, – проронив Метт.

– Думаєш, щось не так?

– Поняття не маю.

Далі це геть забулося. Ми з Меттом повернулися до посуду, Люк поклав Бо спати, на цьому все й скінчилося.

Згадуючи це, я думаю, що він, певно, прийшов поговорити з Люком або Меттом. Жодна інша причина не спадає на гадку. Він знав їх обох краще за будь-кого зі свого оточення, крім родичів, – хлопці роками працювали пліч-о-пліч на полях його батька, і якщо він комусь і довіряв, то, певно, їм.

А з іншого боку, не уявляю Лорі Пая, щоб він із кимось розмовляв. Не можу, бачачи його суворе бліде обличчя, його тривожні очі, уявити, як він бурмоче слова, які, певно, так відчайдушно хотів сказати.

Ще одна причина, яку можу назвати, – може, це сталося майже випадково. Він пішов прогулятися і раптом опинився поряд з нашим будинком. Хоча навіть якщо це припустити, то він усе одно, свідомо чи несвідомо, а шукав співбесідника.

Хай з якої причини, та Лорі стояв у дедалі густішій темряві й дивився. Спостерігав. Уявляю, яким усе йому видавалося. Напруження й тривога, що мучили Метта і Люка, вразливість Бо, моя власна травма, яка ще не минула, – всього цього йому було не видно. Що він бачив, так це чистий чепурний будинок, тиху, світлу домашню сцену, як ми вчотирьох живемо нашими життями, допомагаємо одне одному, найстарший носить найменшу на руках. Певно, це скидалося на ідилію. І це, мабуть, зробило задум зайти й поговорити про те, що відбувалося у нього вдома, нездійсненним, зовсім неможливим. Якби Бо верещала, або Метт із Люком сварилися, або ж принаймні якби ми не були вчотирьох на тій блискучій кухні, може, Лорі б наважився. Він просто вибрав невдалий вечір.

* * *

У місті не виявилося роботи для Люка, де він міг би працювати саме в ті години, коли хотів, але він знайшов собі місце в