Дім на березі озера - Мері Лоусон

Я ошелешено дивилася на нього. Люк пропонував нам порятунок, а Метт від нього відмовлявся. Я не могла в це повірити. Я не могла цього збагнути. Насправді, перш ніж я збагнула, минули роки. Минули роки, перш ніж мені вдалося зрозуміти, як відчайдушно йому хотілося, щоб усе було так, як пропонував Люк, для Бо, для мене, і для себе також, і яку лють і розпач він відчував, бо знав, що має від цього відмовитися.

Він повторив:

– Тітко Енні, скажіть йому!

Тітка Енні розглядала тарілку з м’ясом. Вона глибоко вдихнула і промовила:

– Люку, боюся, Метт має рацію. Це дуже шляхетно з твого боку, дуже шляхетно, але, боюся, так не вийде.

Люк зиркнув на неї, але не перестав їсти. З-під столу було чути, як плямкає Бо.

– Мені шкода, що твої батьки не чують, як ти це пропонуєш, – сказала тітка Енні. Вона йому всміхнулась. Її обличчя було напружене і бліде, як у Метта. Ще одне, чого мені не вдавалося збагнути роками – як важко, скоріше за все, було тітці Енні. Вона так хотіла для нас найкращого – заради свого брата і також, думаю, попри все, через що ми змусили її пройти, вона всіх нас полюбила, але можливості, відкриті перед нею, були дуже обмежені. Певно, вона бачила, як ідеально пожертва Люка, здавалося, розв’язувала проблеми кожного, але також вона, певно, розуміла розпач Метта. Більш за все вона, вочевидь, знала, що Люк насправді не міг цілком усвідомлювати, що саме пропонував.

– Справа в тому, Люку, що так не вийде. Мене дивує, що містер Левінсон цього не розуміє. Хоча, звісно – він же чоловік.

Люк глянув на неї, жуючи свинину.

– То й що?

– Йому не зрозуміло, як це важко – піклуватися про сім’ю. Це ж робота на повний день. Не можна виконувати її, а крім того ще й заробляти гроші на ваше життя. А всі ми не зможемо надсилати вам достатньо для прожитку. Не постійно, не так, щоб на це можна було б покладатися.

– Метт допомагатиме. Він зможе працювати на канікулах.

– Та навіть із Меттовою допомогою нічого не вийде. Ти ж не маєш найменшого уявлення, що доведеться робити, Люку. Та й не можеш мати. Я тільки цим і займалася, щоб справлятися з дівчатками останні декілька тижнів, а я веду господарство вже тридцять років.

– Так, але ж ви не звикли до дітей, – сказав Люк. – А я до них звик.

– Не звик, Люку. Жити з ними – не те саме, що відповідати за них. Піклуватися про них. Задовольняти кожнісіньку їхню потребу, роками, роками й роками. Це тяжка нескінченна робота. Святі небеса, сама лише Бо – це робота на повний день.

– Так, але я їй подобаюсь, – сказав Люк. Він запаленів. – Я не маю на увазі, що ви їй не подобаєтеся. Я маю на увазі – мені з нею легше. Я знаю, що впораюсь. Я знаю, що буде нелегко, але сусіди допомагатимуть і все таке. Ми справимося. Я впевнений, що впораюсь.

Тітка Енні трохи випрямилася на стільці. Її погляд був спрямований тільки на Люка. Раптом я побачила в ній нашого батька – у нього був точно такий самий вираз, коли він вирішував, що обговорення зайшло занадто далеко, і саме настав час його закінчити. І в її словах теж учувався батько.

– Люку, ти не можеш цього знати. Якийсь час ти зможеш ладнати з усім, але життя важчатиме. Сусіди не допомагатимуть вічно. Метт поїде, ти залишися сам із двома малими дітьми. Ти збагнеш, що покинув своє життя…

– Це життя – моє, – відповів Люк. – Я з ним можу робити, що захочу, а хочу я цього.

Люк говорив уперто, визивно, рішуче, але поклав виделку і обома руками провів по волоссю. Він теж побачив у тітці Енні нашого батька.

Тітка Енні сказала:

– Ти хочеш цього зараз. За рік усе може змінитися, але ти вже втратиш свій шанс. Мені шкода, Люку. Я не можу тобі дозволити…

Її перервав інший звук. Пронизливий звук. Ридання. Линуло воно від мене. Я виявила, що мій рот був розкритий, роззявлений, очі широко розплющені і я ридала, ридала. Всі з подивом дивилися на мене, а мої губи намагалися вимовити, тремтіли й напружувалися, пробуючи сказати слово.

– Будь ласка… будь ласка… будь ласка… будь ласка…

Частина друга

Глава 8

Отримавши від Меттового сина запрошення на вечірку, я вночі не дуже добре спала. Мені наснилось декілька туманних незв’язних снів, декотрі – про дім, декотрі – про роботу, а потім, під ранок, – дуже яскравий сон, який не полишав мене увесь день. Метт і я – дорослі – лежимо на животах на березі ставка, спостерігаємо, як тонкий, гладенький водяний жучок – їх називають водомірами – плавно ковзає по поверхні, полюючи на здобич. Він зупиняється просто в нас під носами, і нам чітко видно брижі, що розходяться по воді з-під його лапок. Метт каже: «У води є ніби шкіра, Кейт. Це явище називається поверхневим натягом. Саме тому жук не тоне».

Мене здивувало, що він вважав, ніби має розказувати мені такі абсурдно елементарні речі. Я тепер вивчаю сурфактанти – сполуки, що зменшують поверхневий натяг води. Це частина моїх наукових досліджень.

– Я знаю, – кажу м’яко. – А поверхневий натяг спричинений тим, що у води така висока когезія. Молекули полярні; позитивно заряджені атоми водню однієї молекули притягуються до негативно заряджених атомів кисню іншої молекули. Це явище називається водневим зв’язком.

Я глянула на Метта, щоб пересвідчитися, що йому зрозуміло, але він дивився у воду. Я довго чекала, але більше він так нічого і не сказав. А потім задзеленчав будильник.

Була субота. По обіді я мала разом з Деніелом відвідати виставку, після якої ми збиралися зустрітися з його батьками і повечеряти в центрі міста. В мене була купа звітів лабораторних досліджень до перегляду й оцінення, і з цією справою я збиралася покінчити насамперед, отож я піднялася, сходила в душ, запарила собі кави, але неприємне відчуття від сну не полишало мене. Я з’їла миску кукурудзяних пластівців, стоячи біля вікна на кухні з чудовим видом на кухонне вікно з будинку навпроти, потім віднесла каву до убогої та тісної їдальні-вітальні, де папери купою були складені на столі. Оцінювати звіти лабораторних досліджень – одна з найнудніших справ у світі. Їх пишуть відразу після проведення експерименту, коли все, що студент дізнався, має бути ще свіжим у голові,