Дім на березі озера - Мері Лоусон

– Вона сказала, що ти найрозумніший серед усіх її учнів. Сказала, що буде трагедією… трагедією, якщо ти не підеш учитися в університеті.

Якийсь час стояла тиша. Метт промовив:

– Ох, ця міс Керрінгтон. Підлизуватися до вчителів завжди вигідно, Кейт, повір мені на слово.

Меттів голос був дивний. Я глянула на нього, але він дивився на Люка, і обличчя його запаленіло. Люк відірвався від газети, і вони зіткнулися поглядами. А тоді Люк, звертаючись до мене, але не відриваючи погляду від Метта, запитав:

– А що на це сказала тітка Енні?

Я намагалася згадати.

– Сказала, що у нас мало грошей.

Вона ще щось говорила, але я не могла згадати, що саме.

Люк кивнув усе ще не відводячи очей від Метта.

Хвилину по тому Метт промовив:

– Ну, вона має рацію. Хай там як, це не має значення.

Люк нічого не відповів.

Ні сіло ні впало Метт, здавалось, розізлився. Він промовив:

– Якщо ти хочеш усе життя почуватися винним через те, що народився перший – справа твоя, але мене в це не вплітай.

Люк не відповів. Він відвернувся і знову взявся читати газету. Метт нахилився і підняв іншу її частину. Переглянув і кинув назад на підлогу. Метт глянув на годинника і сказав:

– Було б добре піти на ставок. Ще годину буде світло, – але ніхто не поворухнувся.

Було чути, як досі репетує Бо.

Люк раптом підвівся і вийшов з кімнати; ми чули, як він зайшов у дитячу. Залунали голоси, сердитий – Люка і рішучий – тітки Енні, а також Бо, яка, вже наплакавшись, схлипувала й, здогадно, тягнула рученята до Люка. А потім, на диво чітко й гостро, тітка Енні сказала:

– Цим ти ситуацію не покращуєш, Люку. Аж ніяк не покращуєш.

Потім ми чули, як Люк, зло й голосно гупаючи, вийшов, і за ним гримнули вхідні двері.

Дещо варто розповісти про Люка. Аж до того дня, коли загинули наші батьки, я не пам’ятаю, щоб він брав Бо на руки. Жодного разу. Метт постійно носив її на руках, але не Люк. Також я не пам’ятаю, щоб ми з ним розмовляли. Тисячі разів із Меттом, жодного разу з Люком. Крім випадкових сварок та кепкування між ним і Меттом, я не пам’ятаю, щоб Люк коли-небудь показував, що він помічає або що йому небайдуже, що всі ми існуємо.

Зранку його не виявилось удома.

Ліжко прим’яте, в мийці миска з-під пластівців, але самого – ні сліду. Вони з Меттом мали б працювати на фермі.

– Може, він уже пішов, – припустила тітка Енні. – Почав раніше.

– Точно ні, – відповів Метт. Він дуже розгнівався. Зашнуровував робочі чоботи біля дверей, різко смикаючи шнурівки, і намагався натягнути холоші штанів поверх, щоб усередину не потрапляла солома.

– Куди він подівся? – запитала я.

– Не знаю, Кейт. Якби він залишив записку, я б знав, але ж він не залишив. Що, власне, нормально. Якщо колись Люк завдасть собі клопоту сповістити інших про свої наміри, цей день стане державним святом.

Метт мав слушність. Люк, старий Люк, той, що був два місяці тому, доводив батьків до сказу тим, що забував попереджати, куди йде і коли повернеться. Тоді Меттові було байдуже, бо його це особливо не зачіпало.

Я почала гризти пальця там, де порізалась. Я боялася, що Люк нас покинув. Загинув або втік.

– Як ти думаєш, куди він пішов?

– Я не знаю, Кейті. Яка різниця? Важливо те, що коли він через дві хвилини не повернеться, ми запізнимося на роботу.

– Доведеться тобі йти без нього, – сказала тітка Енні. Вона робила бутерброди їм на обід, фермерські бутерброди – велетенські кусні хліба зі шматками шинки, втовшки з палець. – Він муситиме сам за себе вибачатися. Міг він для чогось поїхати до міста? Зміг би він туди дістатися?

– Міг поїхати на молоковозі. Містер Джейні вирушає десь о четвертій ранку, можливо, він його підвіз.

– Він повернеться? – Мій голос почав дрижати. Як-не-як, наші батьки теж поїхали до міста.

– Звісно повернеться. Єдине, що мене непокоїть – що я скажу старому Паєві? В нього дим піде з вух.

– А звідки ти знаєш, що він повернеться?

– Кейт, я знаю. Не чіпай пальця, – він забрав мою руку з рота. – Я впевнений, чуєш? Упевнений.

Увесь ранок я допомагала по господарству, а пообіддя ми з Бо провели на пляжі. Бо оголосила тітці Енні війну. Думаю, так малій здавалось. Тітка Енні була винна в усьому, що їй не подобалося в житті, тому єдиним виходом Бо вбачала боротьбу на смерть. Думаю, вона б перемогла. Щось мені підказує, що тітка Енні зі мною погодилася б.

Отже, нас вигнали з будинку, щоб тітка Енні мала змогу вибудувати стратегію оборони. Я уявляю нас двох по дорозі до пляжу, рука в руці, я плентаюсь, Бо тупцяє, і з кожним кроком її ніжки огортає хмарка пилу. Моє волосся висить, прим’яте й нерозчесане, Бо – стирчить увсебіч, як антени. Такі милі сестрички.

Ми сиділи на гарячому піску й дивилися на озеро, абсолютно спокійне. Було видно, як воно дихає, як здіймається його гладка, блискуча, срібляста шкіра. Бо сиділа поруч зі мною, перебирала камінчики і час від часу посмоктувала великого пальця.

Я намагалась заспокоїти вихор, що вирував усередині, але коли зусиллям волі мені це вдавалося і можна було зосередитися на окремих думках, самі думки мене переповнювали. Бути без Метта. Бути без Люка. Покинути дім. Жити з чужими людьми. Тітка Енні мені про них розповіла: в них четверо дітей, троє хлопчиків і дівчинка. Вони всі старші за нас із Бо, але, як сказала тітка Енні, дуже хороші. Як вона може знати, що вони хороші, треба бути дитиною, щоб це знати. Метт сказав, що я мушу наглядати за Бо, але ж він добре знає, що мені це не під силу. Я надто сильно боюся. Куди більше, ніж Бо.

Я з усіх сил дивилася на човника посеред озера, примусила себе на ньому зосередитися. Я знала, чий це був човник – Джима Сумака, Люкового товариша, що жив в індіанській резервації.

– Це Здоровань Джим Сумак, – голосно сказала я до Бо. Мені хотілося говорити, щоб заглушити думки.

Бо схлипнула і почала смоктати ще сильніше. В ті часи її великий палець був увесь наче налитий водою, з білим кінчиком.

– Він рибалить, – сказала я. – Збирається впіймати рибу на вечерю. Його звуть Здоровань Джо Сумак, бо він важить понад двісті фунтів.