Львів. Пані. Панянки - Уляна Дудок

– Це тобі! Викладач Львівського університету – це статус і все таке. Маєш відповідати…

Передаю Любомирові подарунковий пакет, у якому красива коробочка з елегантною краваткою. Це єдине, що встигла купити в сувенірній крамничці дорогою до вокзалу. Завмираю на мить від раптового видива: Любомир у білій сорочці і цій новій краватці. Йому б пасувало… Отримую «Вечірній Львів» навзаєм. «Життя без цукерок – то лише животіння!» – здається, Любомир пам’ятає моє кредо. Небо нарешті скидає перші важкі краплі, і вони мережать таємними знаками запилену літом бруківку. Вдихаю, як мені здається, присмак чогось невідомого, таємної пригоди. Мабуть, так має починатися по-справжньому захоплива історія.

– Олено, ти заснула? Дощ… Хутко! Автівка біля двірця! – Любомир уриває мої роздуми, і я слухняно прискорююся, на ходу застібуючи літню маринарку.

Мов за помахом чарівної палички привокзальна площа порожніє. Ми, чи не єдині загублені на ній, біжимо до старенького Любомирового ланоса. Встигли, бо майже одразу, щойно зачинили за собою дверцята, усе навкруги вкриває сива пелена дощу. Рухатися за таких умов неможливо. Тож сидимо й чекаємо, коли хоч трохи розгодиниться.

– Ну що там за історія з Крушельницькою? Ти хоч знаєш, що вона у Львові мешкала лише наприкінці життя, з 1939 року, і всі артефакти того часу добре вивчені? Навчання в нашій консерваторії з 1891 по 1892 можна до уваги не брати. Хто ж міг передбачити, що вона доскочить світової слави? Отож стільці, на яких вона тоді сиділа, ніхто не зберіг… Схоже, Любомир не дуже вірить у те, що я зможу відшукати щось особливе. Справді, усе вже досліджено-передосліджено. Проте дівка не без щастя, а козак не без долі. Я мала трохи часу, аби подзвонити до Львівської консерваторії ще з Києва, і навіть устигла дещо дізнатися.

– А те, що я народилася 23 вересня 1992 року? Як тобі це? – вдаю із себе екзальтовану і трохи поведену на нумерології дівицю.

– Ну це, звісно, міняє суть справи, – сміється Любомир і плавно рушає, позаяк дощ уже ніби трохи вщух, – народитися того ж дня, що й Примадонна, хай і через 120 років – це вже велике досягнення…

– Досягнення чи ні, а я відчуваю, що це мені допоможе. Бо це натяк, а може, знак, якщо хочеш, – дощ несамовито барабанить по автівці, і я не знаю, чи розчув Любомир мої слова.

– Знаки знаками, а план ти маєш? – розчув, аналізує, вимагає продумати стратегію – усе так само, як і колись у Пласті. Нічого не змінилося відтоді. Та й важко собі уявити, щоб раціоналіст на кшталт Любомира раптом перевтілився в піднесеного ідеаліста і став тлумачити видіння… Дарма, що Любомир старший за мене всього на три роки, інколи мені здається, що між нами прірва в десять років. Щонайменше.

Авжеж, я маю план. Інакше чого б їхала за сотні кілометрів? Просто попити кави біля будинку Примадонни на вулиці Крушельницької? Унікальні платівки – це не єдина моя зачіпка. У телефонній розмові з працівницею архіву несподівано спливли листи, «ніде раніше не друковані», як запевнила ця жіночка.

– Розумієш, секрет популярності Соломії не лише в її таланті, а й у тому, що вона потрапила в тренд, – мені здається, Любомир має зрозуміти, але він робить великі очі, мовляв, які ще «тренди», обирайте слова, панянко…

– Уяви собі, – терпляче, мов маленькому, пояснюю я, – кінематограф ще німий і не настільки поширений, як нині, радіо в нашому розумінні ще практично нема, мандрівки доступні лише заможним. І тут – опера! Яскраве дійство. Захопливі сюжети, харизматичні герої, лібрето заздалегідь розписане в програмці і тому відоме глядачам.

– Ну і що?

– Як що? Треба було не лише знайти геніального композитора для музичної історії, а й виконавця для її втілення. Саме в цьому перетині зійшла зірка Соломії, бо вона володіла не лише унікальним голосом, а й даром перевтілення. Розумієш? Це ж принцип сучасного Голлівуду. В’їжджаєш?

– Не дуже… – хмикає Любомир.

– Дебют Соломії, між іншим, відбувся тут, у Львівській опері, – я таки добре вивчила біографію Крушельницької минулого року, коли писала про платівки. – Це була Леонора з опери «Фаворитка» Доніцетті. І знаєш, що написала газета «Діло» наступного дня?

Любомир ствердно киває головою. Авжеж він знає, що рецензент, відзначивши унікальний вокал Крушельницької, не меншу увагу приділив її грі. «Ліпшої виконавиці для цієї ролі неможливо уявити», – такими, здається, словами завершувалася ця замітка.

– Соломія була не просто співачкою, насамперед вона була актрисою. «Удавачкою», як називали її вдома. Геніальною актрисою, – повторюю це вже, певно, удесяте. Загадка генія завжди бентежить людей. Хочеться збагнути, в чому ховається секрет. Тож думки, які рухаються по колу, – звична річ у такому «розслідуванні геніальності».

– Так, вона була геніальною актрисою, – підхоплює Любомир. – Тому її хотіли всі театри Італії, тому Лисенко в 1899 році передав саме їй три ніде ще не публіковані твори, а генерал Іванов в офіційній довідці за березень 1899 року зазначав, що оперний збір у Петербурзі за участю Крушельницької становить чи не втричі більше, ніж за участю її колеги – Яніни Королевич-Вайдової. Люди її хотіли, бо талант завжди вигідно різниться від простої обдарованості… Прошу виходити, бо ми вже на місці.

«Личаківська, 57» – читаю на розі кам’яниці. Надворі все ще дощить. Слідом за Любомиром забігаю до старосвітського під’їзду. Навпроти парадного входу ще одні двері, які ведуть до внутрішнього дворика. З них вибігає невеличкий цуцик і заходиться голосним гавкотом. Гадаю, його чують усі мешканці цього триповерхового будинку.

– Сусіди завели, випускають його у дворик на цілий день. От він і дуріє. – Любомир цикає на дзявкотуна, і той, підкуливши хвоста, тікає назад.

– Це моя кавалєрка…

Стоїмо перед дверима на першому поверсі.

– Ну ти влаштовуйся, а я до батьків…

Зазираю в невеличкий коридорчик, який водночас слугує і за кухоньку. Одні двері ведуть до лазнички, інші – до крихітної спаленьки. Усе мізерного розміру, але доглянуте й продумане, із сучасним ремонтом – «як для себе». Любомир показує своє маленьке королівство і нанизує колечко з ключиком від помешкання мені на безіменний палець.

– Саме враз! – жартує він і додає: – Консерваторія відкривається рівно о дев’ятій. Заїду о восьмій, тож будь готова, – кидає, уже виходячи.

Чую його кроки на сходах, дивлюся крізь напіврозхилені фіранки, як він сідає у свій ланос, заводиться, рушає. Любомирова автівка щезає за поворотом, і лише серпик місяця ледь проглядається крізь хмари, мовчазно спостерігаючи за мною.

* * *

– Я вам учора телефонувала… –