Львів. Пані. Панянки - Уляна Дудок
Літня пані в сірій сукні дивиться на мене дуже серйозно, без тіні усмішки.
– Ви – пані Уляна? – я трохи зніяковіла від такого прискіпливого вивчання.
Ми з Любомиром прийшли завчасно і майже п’ятнадцять хвилин тупцяли біля масивних дерев’яних дверей із табличкою «Архів».
– Уляна Олександрівна – то моя заступниця. Мене звуть Марією Себастьянівною Величко. Завідую архівом Львівської консерваторії понад тридцять років, – сухо повідомляє мені співбесідниця і додає. – Маю честь розмовляти з пані Оленою Ляуфер? – я лише киваю, а очільниця архіву провадить далі. – Учора ваша головна редакторка телефонувала мені. Я погодилася допомогти вам у написанні матеріалу про Соломію Крушельницьку.
– Буду дуже вдячна… – перехоплюю виразний погляд пані Величко, кинутий у бік Любомира, і швидко представляю і його.
– Історик? Що ж, тим краще. Ходімо.
Марія Себастьянівна виймає чималу зв’язку ключів і відмикає двері, пропускаючи нас до сокровенних скарбів Львівської консерваторії. Тут приємна прохолода відчутно контрастує зі спекою червневого ранку. Мимохіть відзначаю старовинний антураж будівлі, прекрасно збережену ліпнину, унікальне склепіння, яке підсилює ледь чутний шепіт Любомира, робить його голосним і виразним.
– Так, Соломія здобула музичну освіту саме тут, у стінах Львівської консерваторії, – пані Марія не лише розчула те, про що ми стиха перемовлялися, а й жваво коментує почуте. – Зрозуміло, що цього було недостатньо, адже мала направду унікальний голос. Аби розвинути його майстерність й опанувати техніку бельканто,[1] виїхала до Італії. Так мусила вчинити, інакше ніколи б не доскочила світової слави…
Відчуття дежавю накриває мене з головою. Уявляю собі, що ось цими сходами, якими я спускаюся десь у напівпідвальне приміщення, колись ходила і Соломія Крушельницька. Її голос відбивався від камінних мурів консерваторії, вражав, чарував, захоплював. Пригадую, що юна Соломія справила глибоке враження навіть на комісію, яка приймала випускні іспити. І, ніби почувши мої думки, пані Марія зазначає:
– Нашу консерваторію Крушельницька закінчила з медаллю і відзнакою в 1893 році. Екзаменаційна комісія записала в дипломі молодої співачки: «Має всі дані, щоб стати окрасою навіть першорядної сцени. Обширної скалі, дзвінкий і дуже симпатичний звук голосу її мецо-сопрано, освіта музична, почуття краси, природна зовнішність, сценічна постава, словом, усі прикмети, якими обдарувала її природа, заповідають їй в артистичному світі найкращу будучність». Хіба не пророчими стали ці слова? Авжеж… Усе починалося тут, у цих стінах…
Можливо, Марія Себастьянівна використовує цю цитату під час лекцій або ж просто має чудову пам’ять. Хтозна. Я дивуюся мовчки і недовго.
– Ось…
Минувши чимало дверей і закапелків, нарешті опиняємося в комірчині, де на дерев’яному стелажі, який займає майже весь простір цього невеличкого приміщення, пронумеровані коробки. Пані Марія спритно знімає з горішньої полички коробки з номерами «12» і «13».
– Завдяки щедрому подарункові мецената Ореста Людкевича маємо двадцять чотири твори у виконанні Соломії Крушельницької, записані в 1903–1909 роках фірмою «Грамофон», що у Варшаві, і фірмою «Фонотопія», що в Мілані. Також маємо унікалії, записані в 1927 році фірмою «Колумбія» в США…
– А листи? Теж тут зберігаються? – користаю з паузи, щоб запитати нарешті про те, заради чого їхала до Львова.
– Які саме листи?
– Про які ви вчора говорили телефоном…
Марія Себастьянівна затискає вуста. Її погляд ураз робиться холодним і навіть зверхнім, як мені здається.
– Усе листування Соломії зберігається в архіві Інституту літератури в Києві… Ну хіба ще кілька листів маємо в меморіальному музеї Крушельницької…
Мені здається, я чую неймовірний гуркіт, який стрясає Львівську консерваторію до самісіньких підвалин. То, безумовно, мої розбиті мрії.
* * *
– Пішли, пригощу тебе мохіто, – Любомир відчув мій гнітючий настрій.
– Мохіто?
– Так, безалкогольним мохіто. Ламаю стереотипи щодо львів’ян, які п’ють винятково каву, – сміється, але очі сумні.
Любомир співчуває мені. Трохи легше – це правда. Можливо, з усього того, що протягом чотирьох годин записувала на диктофон у кабінеті пані Величко, теж вийде непоганий матеріал. На сенсацію не потягне, звісно, але іншої ради нема. Напишу про унікальне бельканто Соломії, яке, на бажання, може почути кожен – хвала іноземним компаніям звукозапису, котрі увіковічнили голос української співачки. Нині деякі з цих записів виклали в інтернет, хоча ті, що ми слухали сьогодні, ще не встигли оприлюднити.
– Панно Ляуфер?
Сухенька літня жіночка заступила нам вихід з архіву. Ми з Любомиром переглядаємось. Здається, вона навмисне чатувала тут, біля виходу, аби перестріти нас.
– То я з вами учора розмовляла по телефону…
– Пані Уляна?
– Так, то я вам розказувала про невідомі листи до Крушельницької пароха Лісницького, рідного брата мого дідуся…
Помічаю, як тремтять тонкі музичні пальці цієї старенької – мабуть, вона дуже хвилюється. Дістає тонку, майже прозору хустинку і протирає чоло від невидимих краплинок поту. Це радше звичка, ніж необхідність.
– Розумієте, – провадить далі пані Уляна, – парох заповів усе те листування мені. Заповідав розпорядитися ним на власний розсуд. За совєтів я не могла, ясна річ, навіть рухати спадщину релігійного діяча, яка зберігалася, на жаль, у неналежних умовах. Але зараз інші часи. Листи Крушельницької і копії відповідей пароха Лісницького принесла сюди, до архіву, бо ж тут відповідні температура й вологість. Правда, не вводила їх до реєстру. Вони тут нелегально, бо не мають аж такої суспільної вартості… Це, скорше, особисте…
Серце ледь не вискакує з грудей. Це ж воно! Адже це і є та унікальна знахідка, заради якої варто було все покинути і приїхати сюди.
– Власне, не маю родини… Не дав Бог діточок, тож якщо мене не стане… – провадить старенька далі і витирає хусточкою обличчя. Цього разу має застосунок для неї – дві крихітні сльозинки скочуються зморшкуватим личком пані Уляни. Проте вона швидко опановує себе. – Тому й наважилася оприлюднити цю невеличку спадщину. Коли почула, що ви хочете знайти й описати щось незнане про Соломію, зрозуміла, що це і є той самий перст долі…
Знайомлю пані Уляну з Любомиром. Він простягає візитівку, де зазначена його офіційна посада у Львівському університеті, телефон із імейлом і навіть домашня адреса. Я теж показую журналістське посвідчення. Саме в цей момент у надрах мого наплічника квакає телефон. Есемес від Юліани Всеволодівни. Раніше шефиня ніколи мені не писала, та й телефонувала всього два-три рази.
«Панно Ляуфер! Дуже Вас прошу сумлінно поставитися до завдання. Звітуйте щоденно імейлом. І пам’ятайте, що я не жартувала, коли говорила про звільнення…»
* * *
– Якщо ви
