Львів. Пані. Панянки - Уляна Дудок

– Майже завершили. Лише останній лист пароха не переписали…

Любомир чи не вперше подає голос. Загалом він неговіркий, надто з малознайомими, а нині ще й перейнятий роботою. Щось уважно роздивляється на пожовклих аркушах під склом. А я тим часом старанно перемальовую надпис зі звороту світлини Крушельницької.

– До речі, а чого цей останній лист пана Лісницького не має дати? – Любомир то знімає, то знову надіває окуляри, проте оптика не здатна допомогти йому розв’язати це питання.

– Бачите… Парох Лісницький не надіслав цей лист Соломії… Якщо ви прочитаєте його, то зрозумієте, чим було продиктоване таке рішення… – пані Уляна крутить у руках ключ, виразно натякаючи, що наш час на сьогодні вичерпано.

– У нас із цим дуже строго… – ніби виправдовується вона. – Марія Себастьянівна не любить, коли хтось затримується після робочого дня, а з відвідувачами й поготів…

– Марія Себастьянівна взагалі не вірить, що це справжнє листування… – пані Уляна зітхає і підводить очі догори. – Вона вважає, що парох Лісницький усе вигадав і сам понаписував ці листи… А для чого, на бога, йому було таке чинити?…

На такій не вельми веселій ноті прощаємося. Запевняємо, що віримо у справжність листів, бо дійсно, для чого парохові було підроблювати листи до себе самого, хай і від великої Примадонни, а тоді роками ховати їх як найдорожче від сторонніх очей?

Знову примхлива львівська погода наготувала сюрприз у вигляді захмареного неба, яке раз у раз зривається дощиком. Любомирова автівка припаркована на початку довгої вулиці Нижанківського й учергове рятує нас від зливи, яка посилилася, щойно ми затраснули дверцята.

Вмикаю телефон, бо ж в архіві, ніби в метро, зв’язок відсутній. Одразу надходить есемеска від шефині:

«Олено, радію, що Вам вдалося відшукати справді унікальний матеріал. Але чому Ви не доклали самих листів Крушельницької? Сфотографуйте і надішліть те, що вдалося розшифрувати».

* * *

– Куди це ми приїхали?

Роздивляюся правдивий історичний центр Львова. Люблю цю місцинку за Оперним, стародавнє мереживо вулиць, у якому збіглися всі можливі архітектурні стилі за останні три-чотири століття.

– Це площа Данила Галицького. А ось у цьому будинку мешкають мої батьки…

– І?…

– Сьогодні нас чекають на вечерю. Хочуть зазнайомитися з відомою журналісткою з Києва.

– Ти, певно, жартуєш?…

– Зовсім ні. Якби попередив завчасно, гарантовано б відмовилася…

– Та я й зараз не піду… Як так? З’явитися, мов сніг на голову… Ще й з порожніми руками…

– Який ще сніг? Матінка навмисне взяла вихідний, аби підготуватися, як слід. Ось тут, на першому поверсі, до речі, продаються її улюблені тістечка. Купимо, щоб «не з порожніми руками», хоча матуся напевно спекла сирник… Традиційний львівський сирник уже і справді стоїть на столі серед інших смаколиків, коли ми заходимо до величезної кімнати, де, власне, і має відбутися вечеря. Мені рідко доводилося бувати в подібних старосвітських помешканнях, де стіни ледь не метрової товщини, а висота стелі дорівнює замалим не чотирьом метрам. Саме тому, напевно, коли ми піднімалися сюди, на третій поверх цієї кам’яниці, відчуття було таке, ніби видерлися на шостий щонайменше. До того ж у помешканні Любомирових батьків прохолодно без жодного кондиціонера, незважаючи на літню спеку.

«Наталія Павлівна, Мирослав Григорович…» – повторюю, мов мантру, бо лише на хвилину спинюся, й імена Любомирових батьків випаруються з моєї голови начисто. Так уже бувало не раз. Знайомлюся з людьми, як оце щойно, відвертаюся на щось інше – і бац… Пробіл замість імен…

– Прошу до столу! – Наталія Павлівна привітно всміхається, але це зовсім не позбавляє мене відчуття скутості. Скоріше навпаки. Сівши нарешті на стілець, відчуваю, що повільно дерев’янію. Різні страхи сковують усі рухи так, що, здається, і виделки не годна до рота піднести, не кажучи вже про те, щоб щось проковтнути.

– Олено, а ви німкеня?

Це питання матінки Любомира раптово приводить до тями. Ситуація настільки буденна для мене, що почуваюся знову здатною нормально рухатися і говорити. Спершу людям складно вимовити моє прізвище без помилок. Далі просто цікаво, звідки така екзотика?

– Ні, я – українка, а таке іноземне прізвище маю від свого вітчима.

Бачу, що пані Наталія воліла б і далі розпитувати мене про походження та інші родинні подробиці, проте Любомирового батька ця тема, схоже, не цікавить. Він – відомий історик, про що я довідалася вже давно, а нині маю можливість переглянути його праці про минуле Львова, виставлені під склом старовинного креденса.

– То що там, у тих листах до Соломії?

У пана Мирослава приємний баритон. Про такий голос кажуть «оксамитовий». Напевно, студенти радо слухають його лекції.

– Багато відомих фактів, про які я раніше чув або ж читав, – одразу відгукується Любомир. – Скажімо, парох Лісницький описує Соломії суспільне зрушення у Львові, викликане її щедрим меценатством. Власне, коли вона перерахувала гроші через Павлика Франкові…

– Ага… Було діло… – пожвавлюється тато Любомира і потирає лоба. – Так-так! 500 франків на ужиток партії, на агітацію чи на «Громадський голос».[4] Це була не перша її славна офіра і не остання. Соломія ніколи не забувала, хто вона і де її батьківщина… Власне, усі громадські справи в Україні тих часів, як у Західній, так і в Центральній, вершилися за рахунок таких небайдужих громадян, як Крушельницька, існували на волонтерських засадах, так би мовити. Бо української держави тоді не було, хоч був народ, який прагнув самореалізації і здійснював її у доступний йому спосіб. Показовим тут є те, що Соломія була не просто собі заможна пані, яка вділила зі своїх маєтків. Ні, вона сама заробила ті кошти…

– Ну так… Слушно кажеш, – Любомир супить брови, допомагаючи собі таким чином зосередитися – не раз уже спостерігала подібну міміку. – А ще я, наприклад, не знав, про те, як вітав Краків Соломію восени 1895 року… Парох описує ті чутки, що докотилися до Львова після надзвичайного успіху Крушельницької. Буцім публіка шаленіла від захоплення. Натовп чекав її виходу з театру. Найсміливіші розпрягали коней і тягли карету самі. Інші несли Соломію на руках. Це був справжній масовий психоз…

Бачу усмішку на обличчі пана Мирослава, яка йому, до слова, дуже личить. Наталія Павлівна тим часом спритно забирає зі столу використані тарілки і швидко повертається з кухні вже з іншими стравами. Я намагаюся підвестися, щоб допомогти їй, але вона досить