Київ — New York - Ірина Тетера

У цьому дворі все було мені рідним: лавочки із зеленою облупленою від часу фарбою; клумби під вікнами, на яких навесні розцвітали тюльпани; запах жасмину теплих літніх вечорів; гудіння трансформаторної будки в кутку, за білизняними мотузками; і, звісно, вікна, через котрі колись я дивилася на світ.

Я довго вдивлялася в темряву, намагаючись відживити в пам’яті запахи та звуки, які жили там колись. Але вдавалося це мені рідко. Іноді, ближче до вечора, там запалювали світло, і мої спогади наповнювали незнайомі голоси, шипіння олії на чавунній пательні, мовлення диктора кабельного каналу, дитячий сміх. Усі ці чужі звуки, які марно відкидала моя свідомість, доводили: життя не стоїть на місці. Руда дівчинка років десяти з розсипом веснянок на блідому обличчі визирала у двір з балкона моєї кімнати. Я не злилася на неї. Хіба трохи заздрила.

Одного разу, не здолавши охоту краще розглянути її, я опустила скло у водійських дверцятах. Наші очі зустрілися, але дівчинка не відвела погляд. У її збільшених зіницях я прочитала єдине бажання, яке спочатку навіть потішило мене. Дівчинці хотілося опинитися на моєму місці. Бути дорослою жінкою за кермом дорогого автомобіля, зі свіжим глянцевим манікюром на нігтях. Так само природно віяти запахом дорогих французьких парфумів, носити такі самі туфлі за пару тисяч доларів і, звісно, недбало покласти кредитну картку в сумку від Hermes, яка валяється десь на підлозі за сидінням. Я відвернулася. Я мусила зупинитися. Зрозуміти, що означає бути по-справжньому дорослою, у такому юному віці, на жаль, неможливо. Удавана розкіш не подарувала цій дурненькій дівчинці ні найменшого шансу, щоби з’ясувати для себе деякі подробиці мого «блискучого» життя. Вона просто хотіла бути мною.

— Катю! Вечеря вистигає! — долинув м’який жіночий голос із кухонного вікна.

Дівчинка ще раз кинула на мене заздрісний погляд і зникла за щільною шторою. У кораловій кімнаті згасло світло.

Я не вагаючись віддала б цій рудій крихітці все, що мала, тільки б замість неї почути, як мама кличе мене до вечері, і, перечепившись через поріг, бігти на кухню, креслячи рукою невидиму смугу по кораловій фарбі та всміхаючись у відповідь на мамине: «Донечко, припини бруднити стіни!».

Того ранку, коли батьки поїхали на дачу, я чекала в гості подругу й заварювала чай у тендітному білому чайнику з китайського фарфору. Я діставала з бляшаних банок засушені листочки м’яти, малини, календули та змішувала їх із заваркою, принюхуючись до аромату трав, якій наповнював кухню. Я навіть не глянула у двірне вічко, коли в передпокої пролунав дзвінок. Після перших фраз діалогу з дільничним я перестала чути його голос. Я лише дивилася, як ворушаться його губи та сповзала по стінці на підлогу.

Не почула я і звичного скрипу ліфта, але побачила, як відчиняються його важкі двері. У сходовому прольоті з’явилася подруга. Дільничний перехопив мій погляд і уточнив, чи ми знайомі. Я кивнула. Тоді він почав пояснювати щось їй. Вона слухала мовчки, намагаючись підвести мене на ноги. А потім ми втрьох пили чай. З крихкого білого чайника. Його подарували мамі на 8 Березня за тиждень до всіх цих подій. Вона не розпаковувала його, бажаючи приберегти. І коли б вона повернулася з дачі, напевно, була б засмучена, побачивши цей чайник на столі. Якби вона лишень могла повернутися!..

Усе це оповите туманом років у моїй пам’яті, і спогади спливають лише уривками. Це дуже ускладнює відтворення цілісної картини минулого й заважає впорядкувати події. Я погано пам’ятаю послідовність того, що відбувалося, і, відверто кажучи, намагаюся зовсім не згадувати ті дні.

Хоча в одному впевнена: саме того весняного ранку я перестала боятися смерті. Тепер я знала, що вона пахне чаєм з м’ятою й календулою. І я вдихала її до останньої нотки, а потім наповнювала кімнату відчайдушним почуттям незворотності — воно вилітало з мене з кожним видихом.

Напевно, тоді я й зрозуміла, що не варто бігти від чогось, що є сильнішим, хитрішим і більш непередбачуваним за тебе. Хай би скільки часу тобі знадобилося, хоч би яким швидким і спритним ти є, смерть таки чекатиме тебе на фінішній прямій. І хай би якою дорогою йшли, збиваючи ноги до крові, хоч би які непереборні перешкоди траплялися на нашому шляху, хай би скільки падали, скорчившись від болю, ми невблаганно рухаємося на зустріч із нею. Часом, утомившись від нелегкої дороги й остаточно виживши з розуму, ми навіть починаємо вірити в те, що лише її холодні обійми можуть подарувати довгоочікуваний спокій. Адже найчастіше біда не приходить сама.

Так було і зі мною. Невідомо звідки один за іншим раптом почали спливати борги батьків. Зараз я, звісно, розумію, що вони були вигаданими. Тоді мені було сімнадцять. Що я могла знати про квартирні афери? Задобрений, як це зазвичай буває, дільничний із розумним виглядом перебирав розписки, написані незнайомим мені почерком, і довірливо кивав на всі запевнення сторонніх людей про те, що вони найближчі друзі нашої сім’ї. Ось так я втратила квартиру «за борги». Але хтось із працівників місцевого ЖЕКу виявився поблажливим. Мені дісталася прокурена кімнатка гуртожитку з потрісканими й пожовклими стінами.

Уже й не знаю, хто збирав мої речі, переїзд немов покритий шаром пилу в моїй пам’яті, але точно то була не я. Напевно, саме тому мені так і не вдалося знайти в коробках з речами щось цінне. Книги, кришталь, прикраси, навіть сімейні фотографії назавжди загубилися дорогою в нове, порожнє життя.

Брудні вікна набутої мною кімнати виходили на подвір’я. У самому центрі стояли сміттєві контейнери, від яких завжди тхнуло чимось кислим. Улітку над ними роїлися мухи. Дуже скоро мені почало здаватися, що я ввібрала в себе цей протухлий запах. Не знаючи, як іще боротися з цим амбре, я просто перестала відчиняти вікна. Але розсохлі рами, навіть зачинені, не рятували від смороду.

Я, по суті, ще дитина, залишилася одна в дорослому світі, не будучи