Київ — New York - Ірина Тетера

Мені було сімнадцять. Того першого весняного дня (ні, це не було перше березня, але боязкі сонячні промені нарешті прорвали щільну завісу сірих хмар, висушивши брудні калюжі, зігрівши замерзле місто) в мої двері подзвонили. На порозі стояв дільничний у темно-синій міліцейській формі й безрозмірному кашкеті. Перше, що я відчула, відчинивши двері, — це різкий запах алкоголю, який ударив у носа. Я не бачила очей міліціонера через пластиковий козирок кашкета, який сповз на лоба. Трохи розтягуючи слова, але досить рівним голосом він уточнив:

— Квартира Островських?

Я кивнула.

— Ти Аліса?

Я знову кивнула. Дуже дивне, незнайоме відчуття тривоги відразу заповнило мене зсередини й важко осіло десь у шлунку. Здавалося, ще трохи — і я зблюю. Вечір напередодні промчав вихором у голові. Хлопці з сусіднього двору проводжали мене додому, і один із них, заради сміху, подряпав ключем двері старенької «копійки» сусіда згори. Невже хтось побачив цю картину у вікно? Адже двір був порожній.

Але все виявилося набагато гіршим. Без будь-якого натяку навіть на фальшиве співчуття дільничний дуже спокійно промовив: — Твої батьки загинули в автокатастрофі. Завтра на першу годину прийдеш на впізнання до районного моргу. Усе зрозуміло?

Я опустила голову.

Що я відчула тієї миті? Біль, образу, гіркоту, спустошення?.. Я не можу позначити щось конкретне. Усі ці почуття вмить обплели мене липкою павутиною, цілком поглинаючи. Мій світ зазнав краху, і я відразу позбулася всього, що здавалося буденним, вічним, навіть обридлим іще декілька секунд тому. Він розсипався на дрібненькі, непомітні шматочки, з котрих, як із частин мозаїки, складалася повсякденна картинка мого життя. Я знала, що вона вже не буде колишньою — забагато складових втрачено.

Я щиро шкодувала про це, адже наша сім’я була незвичайною. По-справжньому дружною й міцною, такі сім’ї рідкість. Може, тому, що в її основі лежала любов? Польський письменник Януш Леон Вишневський колись сказав: «Найкраще, що може зробити батько для своєї дитини, — кохати її матір». І мій батько, безсумнівно, робив усе найкраще для мене.

Цілими днями він пропадав на роботі. Але щойно в замковій шпарині обертався ключ, ми з мамою опинялися в передпокої, зустрічаючи батька. Він завжди всміхався ще з порога, залишивши напругу, роздратування та проблеми поточного дня по той бік дверей, оберігаючи нас.

Скинувши коричнево-руді туфлі зі збитими носами, він розстібав піджак, і мама забирала його, дбайливо розправляла комір і акуратно розміщувала на пластиковій вішалці. Передпокій умить наповнювався деревно-цитрусовими нотками татового одеколону. Іноді він приносив букет польових квітів для мами та плитку чорного шоколаду для мене. Він цілував мою щоку, лоскітно поколюючи шкіру вусами із запахом тютюну.

Поки мама розігрівала вечерю та гриміла на кухні каструлями, тато мив руки у ванній, а я, стоячи за його спиною, поспіхом ділилася з ним нехитрими подіями свого дня, намагаючись перекричати шум води.

А потім ми всі разом сідали за круглий сервірований за всіма правилами стіл, який дістали у спадок від бабусі. Його розхитані ніжки рипіли від кожного незручного руху, а лакована стільниця пішла тріщинами. Але тато пишався ним:

— Це справжній антикваріат! Він стояв на дачі самого Сталіна у Форосі ще до Другої світової війни. Отже, багато чого бачив і пережив, — час від часу розповідав тато.

Тоді я не звертала на цей стіл уваги, як і на надзвичайні ювелірні прикраси мами, які дісталися їй теж від бабусі. Мама зберігала їх на тумбочці біля ліжка, в невеликій коробці, обшитій чорним оксамитом. Та й церковні книги в позолочених обкладинках я теж нібито не помічала. Їх було багато, але мама знімала їх із полиць лише для того, щоби змахнути пил. Ми не були набожними й рідко ходили до церкви. Мама казала мені:

— Бог живе всередині кожного з нас. Відчувай Його серцем. Говори з Ним не завченими фразами, а від душі. Бо неважливо, скількома каратами покриті твої молитви. Коли вони будуть щирими, Він обов’язково почує тебе. І допоможе.

Я вірила мамі й навіть відчувала Його. Але тільки до тієї весни. Втративши батьків, я назавжди втратила віру.

Після їхньої загибелі мене швидко виселили з квартири, яка була невід’ємною частиною нашої сім’ї. Я досі сумую за її рідними стінами. Пам’ятаю, як влітку, сидячи на пофарбованому набіло підвіконні, я розглядала кораблики, що курсують по річці. Ми жили на набережній Подолу. Квартира була дуже світла, простора й тепла. Три кімнати з високими, майже під чотири метри, стелями, стінами коралового кольору й вікнами з видом на Дніпро. Три кімнати втраченого світу, у який я ніколи не зможу повернутися.

Уже після того, як з’явився Олег, я взяла за звичку приїжджати до будинку свого дитинства, коли почувалася особливо сумно. Я ніколи не глушила мотор автівки й не виходила на вулицю. Просто сиділа у дворі, знаючи, що не зможу подолати страх і ввійти всередину. Та й іти, власне кажучи, було нікуди. У цих стінах, де досі лунали мої кроки, на мене вже не чекали.

Квапливі сусіди, проходячи через двір і не пізнаючи мене через тоноване скло, відводили розгублений погляд від дорогого авто, яке перегороджувало шлях. Після того, що сталося, вони навряд чи очікували побачити мене за кермом «Мерседеса Gl». Вони поспішно прикривали парадні двері, намагаючись сховати від моїх допитливих очей затерті часом, списані стіни свого житла. А я жадібно пробігала по них очима — намагалася знайти своє ім’я, нашкрябане ключем на вапні, — ще до того, як ці двері знову зачиняться, відгороджуючи мене від минулого.