Щаслива Дарочка - Галина Тимофіївна Тарасюк

то без нього, яких знала, і найчастіше тої, що про зозулю. І ніби й роки не торкались її: була така ж біла і тоненька, як парафінова свічечка, а личко світилося — єдине на село — чи то подивом, чи то щасливим весільним переляком… А одної золотої осінньої неділеньки, коли вона стояла край воріт і виглядала Семена, що повіз ще вдосвіта ліс на Чернівці, приїхала міліція і сказала, що Семен розбився на Німчичі… І на цей раз ніхто не побачив Дарчиних сліз. Лише бачили, як ураз на очах зчорніла вона, зотліла, наче ґніт від парафінової свічечки. І так гірко темніла край воріт, коли Семена везли, а потім несли попри неї у хату, як на лаву клали, під образи, де сидів Семен молодим, нежданим її судженим, і де згодом не раз сидів ґаздою, а тепер лежав. — Дарцю, — просили Нуся Василева і Півонька Стахова, — Господь з вами, чи ж у вас одної чоловік помер, чи ж у вас першої? Що ви собі думаєте? А Дарочка… Що могла думати Дарочка, якщо вона вмерла разом із своїм опришком з-під Яремчі? І тепер її душечка витала у небі, шукала Семенову, хоч тіло ще ломило білі руки в узголов’ї домовини, де у васильках лежав нібито Семен… Семена поховали. Дочки поплакали, поголосили та й порозходились, пороз’їжджалися… Зосталася Дарочка сама. Дарочка й не Дарочка. Лиш назва одна… А на третій день знайшли її в тому потічку, яким колись бігла слідочком, як голка за ниткою, за своїм Семеном, зимною водою по коліна, молодою і щасливою. Знайшли, і ніхто не здивувався, хоч у тій річці курці важко було втопитися, але все одно ніхто не здивувався, ніби так воно й мало бути, бо ніхто й не уявляв, як же ж це воно мало бути: щоб Дарочка та без Семена?.. Отож стояли всі і дивилися, як лежить Дарочка горілиць на мілкій воді, погойдуючись на дрібній хвильці, і дивиться в небо чи то з подивом, чи з переляком.