Щаслива Дарочка - Галина Тимофіївна Тарасюк

Хто перший прозвав Дарочку Щасливою — невідомо. А от за що — знали всі тутешні, а сторонські розуміли, лиш на неї глянувши. Та що тут не розуміти, коли Дарка Семениха була чи не єдиною в селі, якщо не в цілому світі, жінкою, з лиця якої так і не зійшов той весільний щасливий подив-переляк, з яким вона йшла під вінець років хтозна скільки тому. Не стерли його ні літа, ні робота-гризота. Бувало, люд суне темніший хмари, а Дарочка сяє своїм щастям-подивом, як писанка великодня, або, Господи прости, блаженна… Та, як згадують у селі, було Дарочці чого здивуватися, ба й перепудитись, бо щастя просто-таки впало на неї, як хмаролом. А було це так: однієї золотої осінньої неділеньки стояла собі Дарця край воріт, тонка та біленька, мов парафінова свічечка, і дивилася, як простують вулицею до Стахової Півоньки сторонські свати, казали люди, аж з-під Яремчі. Попереду поважних сватів виступав ґонорово сам наречений. Ставний та файний, нема що казати. Блискав навсібіч гарячими чорними очима, ще й головою пряв, як необ’їжджений лошак. Дарця аж засміялася від тої схожості, а сторонський сватач черконув по її білому виду чорним оком і став як укопаний. Від несподіванки свати зашпортались, Дарця знітилась, хотіла було шаснути у хвіртку, але Півоньчин сватач гримнув: Стій! — і Дарочка стала як стій, ні жива ні мертва. Тим часом той опришок з-під Яремчі приступив ближче і каже з дива — Люди добрі, скільки живу, а такої білої дівки не видів! Ти чого така біла? Чи не пудруєшся? Дарця йойкнула від такої напасти — Йой, та де?!! Мамка б мені впудрували… — То, може, ти лайдачка яка, в холодках вілежуєшси? — присікався нахабний Півоньчин молодик. Дарця теж такої чорної смоли за все життя ще не бачила, тож не знала, сердитись їй чи радіти, а тому засміялась — Угій, а тобі що до того? Яка така грижа?! — А є, є мені грижа, ще й велика, — наразі споважнів опришок з-під Яремчі, а відтак, до сватів повернувшись, відрубав — Завертайте в ці ворота — вже прийшли! Свати остовпіли, далі в крик: та як?! Та де?! Нас люди чекають! У нас договір!.. Та що?! А опришок преспокійно — А то, що вже прийшли! А потому обвів розтривожених родичів палючими очима та й питає з притиском — Це ви женитесь, чи я? А коли я — то вже прийшли. Та й решта! Тут вибігли з хати Дарчині старі й собі зняли лемент — Чоловіче, бійся Бога! Нащо нам чуже щістє? Нащо нам ворогів, чи ж ми якісь остатні, аби чужих женихів переймати! І нам люди трапляються, а ти йди свойов дорогов, куди йшов! Зачувши таке, Півоньчин наречений ураз ніби згас, а тоді — гуп перед Даркою і старими на коліна! Вкляк, як перед вівтарем. Ісусе Христе! Такого вже не те що Дарчині старі — село не виділо! — Віддайте, — каже, — дочку за мене. То її сам пан Біг поставив коло брами, абись я уздрів і не калічив жітє ані собі, ані Півоньці. Віддайте! Не беріть гріха на душу, бо не буде щістя ні мені, ні вам. І став білий, як мрець. Ще біліший за Дарцю. Тут свати і Дарчині старі геть чисто оніміли, а на Дарчиному личку навіки застиг щасливо-весільний подив-переляк. Село посудило-попліткарило, поохкало-поахкало над тим сватанням дивоглядним та й перестало. А Семен (так звали сторонського Півоньчиного сватача) і Дарця зажили собі, як люди. Але! Хоч воно й так, як люди, та не зовсім… Одно слово, яким химерним було їхнє сватання, таким і життя подружнє…

А найперше через те, що Дарка рік у рік дітей приводила, та все — дівки, та все білі, як вона, а чорноокі, як Семен. Вони сипалися з Дарці, мов горішки з ліщини, і вона не спиняла. Тоді, коли інші жінки по горах і долах за зіллям шукали, та варили його, та пили путнями, та зі стриху чи скали штрикали, аби дитину скинути, та по лікарях ходили, Дарця казала, сяючи щасливим переляком:

— Діти — від Бога… Чи ж я годна Богові перечити, я ж — не убійниця якась… Та й не до старості буду їх водити, а лиш доки молода. Так вже воно, певно, має бути. Так воно й було.

Ніхто ліку не знав тим дівкам, але — щоб крик на оборі чи в хаті, або плач — борони Боже! Тихо та мирно, наче в сектантів, чи, не приведи Господи, поміж блаженних або німих. Так би й подумав про них, з боку дивлячись, якби не співали!

Ото вже друга дивина — ті співи. Що б не робили: чи кукурудзу жнуть, чи барабульку шпортають, чи сіно косять, чи спочити сядуть — співають. Усі — то хором, то кожен своєї, а старі, Дарця й Семен, лиш удвох, лиш у два голоси. Тут піт очі заливає, кости ломить, лютий і на роботу, і на цілий світ, а вони — співають, і найчастіше — про зозулю!.. Угій! Та від одного того дробу дівочого на смереці почепивбися, а вони — про зозулю!..

Так Семен і Дарця у всьому — одне коло одного, одне одного тримається. Чи то радше, Дарця за Семеном, як нитка за голкою. Одно слово — Семени! А раз верталися Семени із забави. Йшли, як люди, понад потічком, гомоніли, і діти за ними роєм дзуменіли. Як люди! Та наразі Семен — шубовсь у воду та й пішов потоком, ніби вулицею. А Дарочка — й собі… слідом! Чи п’яна, чи так не твереза? Ідуть потоком, регочуться, та дрібненьких коломийок виспівають, а дріб дівочий берегом лопотить та верещить від радості. А вже осінь пізненька, вода студена, вночі кригою береться. Нусі Василевій очі рогом полізли, як те уздріла — Кумо! — кричить з берега: — Чи ж ви подуріли, та же зимно?!! А Дарочка регоче: — Та то, кумо, як стояти — зимно, а як іти — гаряче!

— Що то за дефіляда така? — зібралися на березі люди.

— Та то ж Семени домів із гостей добиваються! — Річкою?!! А що — дороги нема! — Та же вар’яти! Не видиш… — Та виджу, лиш не збагну,