Повість про Ґендзі. Книга 2 - Мурасакі Сікібу
А тим часом настала пора призначати Імператрицю-дружину. Ґендзі, як Великий міністр, планував на це місце колишню жрицю Ісе, посилаючись на те, що цю роль їй заповідала покійна імператриця Фудзіцубо, але багато хто з придворних був проти того, щоб імператрицею знову стала жінка з роду Мінамото. Мовляв, право першості треба віддати ньоґо Кокіден. Принц Хьобукьо, батько Мурасакі, став Сікібукьо, главою Церемоніального відомства. При новому імператорі він користувався ще більшим, ніж колись, впливом у світі. Його дочка, згідно з його давнім прагненням, була віддана у високі покої й отримала звання ньоґо — таке ж, як колишня жриця. «За становищем вона також з імператорської родини, але, як племінниця з материного боку, ближча до Імператора, тож може стати заміною покійній...» — переконували прихильники дочки Сікібукьо, але врешті-решт Імператрицею-дружиною було визнано ньоґо Умецубо[11], колишню жрицю. Багато хто з придворних дивувався щасливому повороту її долі у порівнянні з долею покійної матірі, пані Рокудзьо.
Того року Ґендзі, призначений Великим міністром, передав державні справи міністрові Двору, яким став Удайсьо. Новий міністр Двору був гарний собою, заповзятливий, з гострим розумом, що поєднувався з широкими знаннями. Він досяг чималих успіхів у науках, і хоча програвав колись Ґендзі у «відгадуванні рим», не мав собі рівних у вирішенні державних справ. Від різних дружин він мав понад десять синів, які, виростаючи, один за одним вибивалися у люди, примножуючи славу його сім’ї, яка ні в чому не поступалася роду Мінамото. Дочок у нього було лише двоє — ньоґо з покоїв Кокіден і ще одна[12], яку народила особа з імператорського роду, але сталося так, що мати її стала першою дружиною якогось Адзеці-но дайнаґона, від якого теж мала чимало дітей. Вважаючи недоречним залишати дочку в численній сім’ї вітчима, міністр Двору забрав її до себе і віддав під опіку своїй матері, пані Оомія. Він приділяв їй менше уваги, ніж старшій дочці, хоча вона була вельми приваблива й обличчям, і вдачею.
Спочатку вона виховувалася разом з Юґірі в садибі пані Оомія, але, як тільки дітям сповнилося по десять років, їх розлучили. «Я розумію, що ви здружилися, але відтепер тобі не можна відкриватися хлопцям», — повчав міністр дочку. Хоча віднедавна Юґірі жив окремо, але не забував подруги дитячих літ і не пропускав нагоди — чи то навесні, коли розцвітали квіти, чи восени, як дерева вкривалися багрянцем, або й підчас її гри з ляльками, — щоб показати їй свою прихильність. Дівчина відповідала такою ж гарячою відданістю і навіть тепер його не соромилася. «І навіщо було раптом розлучати дітей, які впродовж років здружилися? Це ж так жорстоко!» — бідкалася годувальниця разом зі служницею. Як виявилося, хоча дівчина й була дуже юна, а хлопець ще не досяг зрілості, їхні стосунки були начебто геть не дитячими. Життя в розлуці, далеко одне від одного, вельми обох засмучувало. Діти обмінювалися невмілими листами про своє майбутнє, які через дитячу неуважність, природно, губилися, тож дехто міг про дещо здогадатися, але не вважав за потрібне з ким-небудь цим ділитися. От всі й удавали, що ніхто нічого не бачив і не знав.
Коли відгули пишні бенкети з приводу призначення на нові посади Великого міністра і міністра Двору, життя в палаці повернулося у неквапливе, спокійне річище. Одного вечора, коли накрапав холодний осінній дощ і над колоссям місканту гуляв пронизливий вітер, до старої пані зайшов міністр Двору і, покликавши дочку, попросив її заграти на кото «со». Пані Оомія вміла грати на багатьох інструментах і передавала свою майстерність онучці.
«Може, й справді не дуже звично спостерігати, як жінка грає на біва, але в її грі вчувається благородство звуків. Однак у нашому світі майже не залишилося нікого, хто міг би навчити досконало грати на цьому інструменті. Хіба що якийсь принц або ж хтось з дому Ґендзі, — згадував міністр. — Кажуть, що на біва майстерно грає одна особа, яку Великий міністр ховає десь у горах. Вона походить з роду чудових музикантів, щоправда, з останнього покоління, яке тривалий час жило в провінції. Судячи з того, що він досить часто розповідає про неї, вона користується його особливою прихильністю. Як на мене, в музиці, більше ніж у будь-чому, можна досягти справжньої майстерності, лише постійно граючи із іншими музикантами і прислухаючись до звучання їхніх інструментів. Мало хто може досягти успіху, навчаючись на самоті», — і міністр попросив заграти стару пані.
«Ой, та я розучилася навіть пересувати кобилки», — зніяковіла вона, але все-таки взяла біва й прекрасно заграла.
«Тій жінці з гір, здається, справді пощастило, а втім вона таки заслуговує на повагу, — додала пані Оомія, — бо народила Великому міністрові, вже немолодому, дочку, якої досі він не мав ні від кого. До того ж вона не притримала її при собі, наражаючи на злиденне життя, а віддала на виховання його родовитій дружині й тим самим засвідчила, яка вона великодушна».
«Так, це правда, що місце, яке жінка посідає в світі, залежить саме від її душевних якостей, — погодився міністр Двору і принагідно поскаржився: «Хоча я дав нашій ньоґо бездоганне виховання, щоб ні в чому не поступатися суперницям, але, на жаль, її відтіснила інша особа[13], на яку ніхто й подумати не міг. Тож я сподівався, що мені пощастить хоча б з другою дочкою. Оскільки незабаром відбудеться церемонія визнання повноліття принца Східних покоїв[14], то я нишком плекав надію, що цього разу мені вдасться досягти свого, але, здається, її наздожене суперниця — дочка тієї щасливої особи з гір. Як тільки вона стане на службу у палаці, її тим паче не вдасться перемогти».
«Але як так могло статися? Покійний міністр[15] вважав, що Імператриця має бути призначена саме з нашого дому, а тому старався підтримати її як ньоґо. Якби він був живий, то така жахлива невдача нас не спіткала б», — сказала пані Оомія, ображена поведінкою Ґендзі.
А тим часом молодша дочка, зовсім юна й мила, все ще грала на кото «со». Коли батько, замилувавшись благородною лінією її чола, волоссям, що спадало на спину, не спускав з неї очей, вона, зніяковівши, трохи відвернулася. Її профіль був чарівний, а тонкі пальчики лівої руки, що притискали струни, здавалися ляльковими. І стара пані дивилася на неї із захопленням. Використавши знайомі їй прийоми гри, дівчина відсунула кото. І тоді міністр, притягнувши до себе японське кото, почав награвати по-сучасному мелодію ладом «ріці». Було просто насолодою слухати невимушену й умілу гру такого майстра. З дерев у саду спадало останнє листя, а літні жінки сиділи, притулившись одна до одної, за переносними завісами і розчулено слухали звуки кото.
«Осіннє листя, щоби опасти, чекає, коли дмухне вітер, хай і не сильно...»[16] — промовив міністр. — Хоча й не завдяки моїй грі на кото, але сьогоднішній вечір видався зворушливим... Може, ще зіграєте?» — звернувся він до дочки. Вона заграла п’єсу «Осінній вітер», а міністр підспівував так дзвінко, що стара пані подумала: «О, які вони обоє — внучка
