Повість про Ґендзі. Книга 2 - Мурасакі Сікібу

завжди: «Коли ваша сестра має стати на службу в палаці?» — «Кажуть, начебто вже цього року», — відповів той. «Вона така вродлива, що я, здається, закохався в неї до нестями. Як я заздрю вам у тому, що ви часто її бачите. А я часом не міг би ще раз з нею зустрітися?..» — «Та що ви, хіба це можна? Я і сам не бачуся з нею так часто, як мені хотілося б. А якщо вже братові батько не дозволяє наближатися до неї, то про зустріч з іншими хлопцями й мови не може бути...» — пояснював брат. «Тоді хоча б листа передайте...» — наполягав Юґірі.

Усупереч суворим батьковим настановам про те, що такого ніколи не можна робити, хлопець усе-таки пожалів Юґірі й передав листа сестрі, а вона, як видно, незважаючи на юний вік, зналася на таких речах і з цікавістю прочитала його. Лист, написаний на тонкому світло-зеленому папері, був обгорнутий кількома аркушами уміло підібраних кольорів. Зовсім ще юний почерк обіцяв у майбутньому бути вишуканим.

«Невже не знає

Юна діва,

Сонця світлом осяяна,

Що серце моє полонили

Небесні її рукава?»

Зацікавившись листом, сестра й брат не помітили, як увійшов Кореміцу, їхній батько, і з переляку не встигли його сховати. «Що це за лист?» — спитав Кореміцу, відбираючи аркуш паперу в дітей, що зашарілися від сорому. «Як ви посміли?» — обурився він. Хлопець збирався втікати, але Кореміцу затримав його словами: «Від кого цей лист?» — «Панич з дому Великого міністра попросив передати», — відповів хлопець, і, батько, задоволено посміхнувшись, сказав: «Які милі пустощі! Ви майже такого віку, як і він, а ні на що не здатні». І Кореміцу, похваливши Юґірі, показав листа дружині. «Якщо він справді звернув увагу на нашу дочку, то, мабуть, краще віддати її за нього, ніж посилати на службу в палац. Добре відомо, наскільки надійний його батько, Великий міністр, який не забував жодної жінки, з якою коли-небудь був пов’язаний. Можливо, мені пощастить так само, як і Нюдо з Акасі...» Однак його ніхто з домашніх не підтримав, усі спішно готувалися до переїзду танцівниці в палац.

А тим часом серцем Юґірі, як і раніше, все ще сповна володіла інша, Кумої-но карі, якій він навіть не міг написати листа. «Невже я ніколи більше не зустрінуся з нею і не побачу її милого обличчя?» — страждав він, не маючи спокою. Важкий тягар стискав його груди, коли він навідувався до пані Оомія. Покої, де колись вони з дівчиною гралися разом у дитячі ігри, будили в душі щемкі спогади, і, уникаючи суму, юнак намагався якомога рідше бувати в цьому старому будинку, де пройшло його дитинство, а замкнувся у Східній садибі.

Ґендзі доручив доглядати за сином Ханацірусато, що жила в Західному флігелі цієї садиби: «Пані Оомія недовго залишилося жити в цьому світі й коли її не стане, вам доведеться взяти панича під свою опіку. Тож буде краще, якщо ви якомога раніше до нього звикнете». Готова у всьому слухатися Ґендзі, вона оточила юнака ніжними турботами. Іноді, миг­цем побачивши її, Юґірі думав: «Та вона ж зовсім негарна! І все-таки батько не полишає її... Хіба розумно, що я нестямно прагну до тієї, що має холодне серце? Чи не було б краще поєднати свою долю з такою, як оця, лагідною жінкою?.. А втім, хіба приємно мати дружину, на яку і дивитися нема охоти?.. Проте мій батько вже багато років піклується про таку особу, але, добре знаючи її чесноти й вади, ховає її за численними ширмами, щоб, зустрічаючись з нею, не бачити її обличчя. І він має рацію». Юґірі й самому було ніяково за такі думки. Але ж з дитинства, звідусіль оточений чарівними жінками, він звик до того, що всі вони гарні. Навіть пані Оомія, незважаючи на стан монахині, залишалася досі миловидою. Тому він з деякою зневагою ставився до Ханацірусато зі Східної садиби, яка і в молодості не відрізнялася особливою красою, а тепер, надмірно худа, з поріділим волоссям, справляла зовсім неприємне враження.

Наприкінці року пані Оомія поспішила приготувати онукові — тепер одному йому, бо внучку забрав до себе батько — нове вбрання. Багато чого ошатного було пошито, але, побачивши, що як і раніше, воно призначене для придворного шостого рангу, Юґірі й дивитися на нього не захотів. «І навіщо ви так старалися, якщо я навіть не впевнений, чи взагалі піду в палац на Новий рік?» — заявив він. «Як ви можете таке казати? Ви говорите, ніби старий чоловік, який втратив цікавість до життя», — дорікнула йому пані. «Хоча, звісно, я не старий, але мені здається, що у мене і справді вже не лишилося сил», — наче сам до себе промовив він зі сльозами на очах. «Напевне, не може забути її», — подумала пані й від співчуття до внука також мало не заплакала. «Чоловік навіть низького рангу має зберігати гідність, — сказала вона. — Не годиться впадати у відчай так, як ви. Зрештою, що вас так засмутило? Сьогодні це поганий знак». «Та начебто ніщо. От тільки люди зневажають мене за шостий ранг, а тому мені неприємно перебувати в палаці навіть протягом короткого часу. Якби був живий мій дід, мене ніхто навіть жартома не наважився б принизити низьким званням. Хоча батько мене не цурається, але він надто суворий, тож навіть в його покої я не смію заходити і бачуся з ним лише тоді, коли він буває в Східній садибі. Одна лише пані Західних покоїв добре ставиться до мене. О, якби була жива моя мати!» — відповів Юґірі, приховуючи сльози, що стікали по щоках. Зворушена його смутком, пані Оомія не витримала й теж заплакала. «Сум за втраченою матір’ю розбиває серце кожної людини незалежно від її звання, — сказала пані Оомія, — але вона рано чи пізно досягає становища, визначеного долею, і тоді вже ніхто не наважується з неї кепкувати. А тому не піддавайтеся похмурим думкам! Як шкода, що ваш дід так рано залишив нас! Хоча, звісно, ви маєте надійного опікуна, але, на жаль, він не завжди відгукується на мої прохання. А міністр Двору, хоч люди і вихваляють його, змінив своє ставлення до мене настільки, що я вже готова нарікати на власне довголіття. Коли ж ви, зовсім молода людина, через дрібниці занепадаєте духом, світ видається ще безрадіснішим».

Перший день Нового року Великий міністр Ґендзі, зваживши на те, що його присутність в Імператорському палаці не обов’язкова, провів для власного задоволення у садибі на Другій лінії, наслідуючи приклад відомого міністра Йосіфуса[26]. Він милувався ходою Білих коней у власній садибі та й іншими Новорічними обрядами, виконаними із, здавалося, ще більшою урочистістю, ніж у ті часи, коли їх було започатковано.

Після двадцятого дня другого місяця Імператор вирішив відвідати свого попередника — колишнього Імператора в палаці Судзаку. Весняне цвітіння дерев і квітів ще не досягло повної сили, та оскільки на третій місяць припадала річниця з дня смерті Фудзіцубо, то відвідини перенесли на більш ранню