Повість про Ґендзі. Книга 2 - Мурасакі Сікібу

своїх людей Мурасакі, пані із Західного флігеля, тож відтоді Укон залишилася у неї. Мурасакі полюбила її за добрий, лагідний характер, але та й досі не переставала сумувати за покійною. «Якби моя пані була жива, — думала Укон, — то здобула б не менше прихильності, ніж, скажімо, особа з Акасі. Оскільки наш пан настільки великодушний, що не залишає напризволяще навіть тих жінок, до яких ніколи не мав глибоких почуттів, то моя пані, може, не зайняла б особливо високого становища, але принаймні стала б однією з мешканок нової садиби на Шостій лінії».

Що сталося з дівчинкою, колись залишеною в західній частині столиці, Укон не знала та й не намагалась дізнатися. Про раптову ж смерть Юґао жодного разу не обмовилася, тим паче що й сам Ґендзі велів їй тримати язика за зубами, бо, мовляв, тепер уже марно про це згадувати. А тим часом чоловік годувальниці покійної Юґао, отримавши посаду Дадзай-но сьоні[32], виїхав зі столиці разом з дружиною. Ось таким чином дівчинка, якій ледь виповнилося чотири роки, опинилася на Цукусі.

Щоб дізнатися, де перебуває мати дівчинки, годувальниця зверталася з молитвами до всіх богів і будд, і вночі і вдень постійно плакала, шукала, де тільки могла, але, на жаль, безуспішно. «Якщо вже так сталося, то нема ради, нехай хоч дитина залишиться мені на пам’ять. Шкода тільки, що її доведеться брати в таку далеку непевну дорогу. А, може, краще про все поговорити з її батьком?» — думала вона, але така нагода не випала. «Ми нічого не знаємо про її матір. Якщо він розпитуватиме, то що ми тоді скажемо?.. Дівчинка зовсім мала, батька вона не пам’ятає. І навіть якщо він візьме її до себе, то чи буде спокійно в нас на душі?.. А якщо батько визнає її своєю дитиною, то навряд чи дозволить нам узяти її до Цукусі...» — перемовлялася годувальниця із своїми домашніми, не знаючи, на що зважитися, поки врешті-решт, посадивши дівчинку в човен, разом з нею покинула столицю. Дитина була чарівна, вже з певними рисами благородства в своїй зовнішності. Тож було сумно бачити її в бідному, без жодних прикрас, човні. Юне дитя, не забувши матері, раз у раз запитувало: «Ми їдемо до мами, так?» Через це в годувальниці не висихали на очах сльози, її дочки також плакали, згадуючи Юґао, а Дадзай-но сьоні час від часу нагадував, що сльози під час морської подорожі — погана прикмета.

Поглядаючи на чудові навколишні краєвиди, дочки годувальниці згадували: «Вона мала таку чутливу душу!.. О, якби вона все це бачила!.. Якби була жива... Тоді й нам не довелося їхати з її дочкою в таку глушину...» — і, сумуючи за столицею, заздрили хвилям, що котилися назад[33]. А коли й веслярі заспівали грубими голосами: «О, як сумно, сумно, що ми вже опинилися в такій далечині...»[34] — дочки, сидячи одна навпроти одної, заплакали.

«Мабуть, і веслярі

За кимось тужать,

Бо чути, як лине

Над затокою Осіма

Тужливий їхній спів...

У морі загубившись,

Не знаємо, звідки пливемо,

Куди прямуємо,

І, сповнені горя, де її матір,

Шукати маємо?» —

згадуючи про гірку розлуку[35] зі столицею, вони одна одній виповідали у піснях свій смуток. А пропливаючи повз мис Кане, мимоволі шепотіли: «...ніколи не забуду...»[36]. Коли ж прибули на місце, заплакали від жахливої думки, що опинилися так далеко від столиці. А після того почалися дні й ночі, віддані турботам про виховання дівчинки-сироти. Іноді годувальниці снилася Юґао, незмінно в супроводі якоїсь жінки, дуже на неї схожої. Від такого сну годувальниця прокидалася з важким тягарем на серці й навіть потім нездужала. Внаслідок цього вона нарешті дійшла сумного висновку, що, напевне, Юґао вже немає на цьому світі.

А тим часом, коли скінчився термін перебування Дадзай-но сьоні в Цукусі, він хотів повертатися в столицю, та оскільки відстань до неї була неблизька, а сам він був не дуже впливовим і багатим, то переїзд все відкладав і відкладав, аж поки тяжко не захворів і не відчув, що смерть недалеко. Юна дівчинка, дочка Юґао, якій на той час вже виповнилося десять років, була настільки дивовижно вродливою, що, дивлячись на неї, Дадзай-но сьоні занепокоївся: «Якщо мене не стане, то як вона житиме в цьому світі? Що з нею буде? Невже поневірятиметься? Оскільки їй не годиться рости в такій глушині, то я сподівався якомога швидше перевезти її до столиці і повідомити про неї батька, щоб потім спостерігати за її долею віддалік. Мені здавалося, що в столиці є багато можливостей, щоб не турбуватися про її майбутнє. Хоча я і готувався до від’їзду, але, видно, доведеться мені померти тут». Звертаючись до своїх трьох синів, Дадзай-но сьоні заповів: «Постарайтеся якомога скоріше перевезти юну дівчинку в столицю, а про інші свої синівські обов’язки переді мною не думайте». Нікому за межами родини він не відкривав таємниці її походження і, видаючи дівчинку за свою внучку, що з якихось причин узяв під свою опіку, дбайливо виховував, остерігаючись сторонніх очей, але його смерть усе різко ускладнила. Його сім’я хотіла прискорити від’їзд дівчини до столиці, але цьому перешкодило чимало недоброзичливців покійного. Тим часом, поки дрібні людські капості не припинялися, минали роки, і дівчина виросла навіть гарнішою від матері й водночас благородною, як її батько[37]. Її приваблива зовнішність і лагідна вдача були неперевершеними.

Чутка про красу внучки Дадзай-но сьоні розійшлася по­всюди, й місцеві залицяльники почали засипати її листами, але недовірлива і невдоволена годувальниця не хотіла про них чути й поширила серед людей таку відповідь: «На виду вона не гірша за інших, але має одну дуже велику ваду, тож я вирішила нікому її не показувати, а постригти в монахині й, поки живу, тримати при собі». І відразу тоді люди пустили поголос: «Виходить, що внучка покійного Дадзай-но сьоні — каліка! Як жаль!» Від таких слів годувальниці бувало моторошно. «Як усе-таки перевезти панну в столицю і повідомити про неї батькові? Коли вона була маленькою, він, напевне, бавив її, то, може, і тепер не залишить напризволяще?» — казала вона, вимолюючи у богів і будд допомогу.

А тим часом дочки і сини годувальниці, встигнувши ви­йти заміж та одружитися, осіли на цій землі, і хоча їхня мати мріяла про повернення, столиця ставала для них щораз дальшою і недосяжнішою. Поступово пізнаючи навколишній світ і відчуваючи, яка в неї гірка доля, дівчина тричі на рік дотримувалася великого посту з надією на краще майбутнє. До двадцяти років її краса досягла такого розквіту, що було жаль, якби вона пропала в цій глушині.

Сім’я годувальниці жила тепер у провінції Хідзен. Місцеві юнаки з усіх хоч трохи відомих родин, почувши про красу внучки покійного Дадзай-но сьоні, безперестанку докучали годувальниці численними листами. І був серед них якийсь Тайфу-но ґен, що належав до могутнього роду з провінції Хіґо і користувався в цій місцевості великим впливом. Попри свій неотесаний норов Тайфу-но ґен мав славу шанувальника прекрасного, який мріяв оточити себе жінками-красунями. Тому, почувши про дівчину, поспішив написати годувальниці: «Хоч би який в неї був