Повість про Ґендзі. Книга 2 - Мурасакі Сікібу

особа за ширмою вищого, ніж вона, рангу й крадькома зиркнула у щілину завіси коло себе. Обличчя чоловіка, якого вона побачила, здалося їй знайомим, але хто він насправді, вона не могла згадати. Укон бачила його ще юнаком, а тепер він був товстий, із засмаглим обличчям та й надто скромно одягнений. Відтоді минуло стільки років, то хіба вона могла його відразу впізнати? «Сандзьо, тебе кличе панна!» — гукнув чоловік, і Укон, побачивши жінку, до якої той звертався, зрозуміла, що знає також і її. Згадавши, що то була служниця покійної, яка довго жила з нею і навіть супроводжувала її до тієї таємної оселі, Укон подумала, наче все це їй сниться.

Вона дуже хотіла розгледіти, хто ховається за ширмою, але, на жаль, не могла. «Спитаю в Сандзьо, — вирішила нарешті Укон. — А той чоловік, напевне, Хьотода[45], як колись його називали. Може, з ними і дочка покійної?» Не в змозі більше терпіти, Укон гукнула до Сандзьо, що старанно обслуговувала панну за ширмою, але та прийшла не відразу. Укон навіть розсердилася на неї, хоча й несправедливо. Та ось нарешті з’явилася Сандзьо. «Нічого не розумію! Хіба столична пані може знати мене, служницю, що років двадцять прожила на Цукусі? Напевне, ви плутаєте мене з кимось», — сказала вона й підійшла до Укон. На Сандзьо було провінційне темно-червоне спіднє вбрання, а поверх нього — тонка шовкова накидка. Вона сильно розповніла за минулі роки, і Укон мимоволі зніяковіла, згадавши, що й сама вже немолода. «А ну подивіться на мене, впізнаєте?» — спитала вона, висунувши голову вперед. Поглянувши на неї, Сандзьо сплеснула руками. «Та невже це ви? Ой, я така рада, така рада! Звідки ви сюди прибули? А пані з вами?» — і вона голосно заридала. Згадуючи той час, коли Сандзьо була юною дівчиною, і перебираючи в пам’яті минулі місяці й роки, Укон також ледве стримувала сльози. «Спершу скажіть, чи годувальниця з вами? І що сталося з панною? А з Атекі?» — питала вона, не згадуючи тільки про їхню колишню господиню[46]. «Всі, всі з нами. І панна також. Вона вже зовсім доросла. Треба розповісти про все годувальниці!» — сказала Сандзьо і пішла.

Усіх приголомшила така несподівана новина.

«Ой, мені здається, наче все це сон... Невже я нарешті побачу ту особу, яка повелася з нами так немилосердно?..» — проказала годувальниця, поспішаючи до Укон. Відсунувши ширму, яка їх розділяла, жінки спочатку не могли й слова вимовити, тільки мовчки плакали, радіючи, що колишньої відчуженості наче й не було. Трохи оговтавшись, стара годувальниця вела далі: «Що сталось з моєю господинею? Всі ці роки я молила богів і будд, щоб хоч уві сні мені відкрили, де вона тепер, але в той далекий край навіть вітер не доносив жодних звісток, тож відчай не полишав мене ні на мить. Шкода, що мені, старій, даровано таке довге життя, але тривога за милу дитину, яку мати покинула, заважає перейти в інший світ і не дозволяє мені склепити очей». Хоча, вислухавши годувальницю, Укон подумала, що відкрити їй правду тепер ще важче, ніж колись давно, але все-таки сказала: «Ой, та чи варто зараз про це говорити? Пані давно вже немає на цьому світі...» І відразу всі троє розплакалися, ледве стримуючи ридання.

А коли смеркло, слуги, приготувавши світильники, нагадали прочанам, що пора вирушати до храму, і схвильованим жінкам довелось розлучатися. «Може, підемо разом?» — запитала Укон, але годувальниця відмовилася, подумавши, що її супутники не зрозуміють такої поведінки, тим паче що й Буґо-но суке нічого про це не знав. А тому обидва гурти прочан вийшли з дому без особливих церемоній кожен окремо. Крадькома поглядаючи на супутниць годувальниці, Укон помітила попереду інших одну чарівну особу, вельми скромно одягнену. Крізь її тонке вбрання, яке зазвичай носять четвертого місяця, просвічувало пишне волосся. І Укон відчула, як її серце защеміло від жалю.

Вона звикла багато ходити пішки, тож першою дісталася до храму. Решта прочан, підтримуючи втомлену панну, прийшли, коли нічна служба вже почалася. В храмі було шумно і багатолюдно. Укон зайняла місце праворуч від фігури Каннон. Для дівчини та її супутників, які, очевидно, не мали близьких знайомих серед священників храму, виділили найвіддаленіші місця в його західній частині. «Мабуть, вам все-таки краще перейти сюди», — запропонувала Укон, і годувальниця, залишивши чоловіків і стисло пояснивши Буґо-но суке, в чому річ, перевела панну до неї. «Хоча я низького роду, але маю щастя служити в домі Великого міністра[47], — сказала Укон, звертаючись до годувальниці, — а тому в дорозі я без жодного почту не боюся, що хтось мене скривдить. Та було би прикро, якби у такому місці знайшлися погані люди, готові познущатися з таких провінціалів, як панночка». Укон дуже кортіло поговорити з дівчиною, але раптом гучні голоси прочан, і вона також почала подумки волати до богині Каннон. Колись Укон завжди просила допомогти їй розшукати дочку господині, а тепер, коли її бажання сповнилося, вона благала, щоб Великий міністр прийняв дівчину та подбав про її майбутнє.

У храмі серед прочан різних провінцій була й головна дружина намісника тутешньої провінції Ямато. Її величний вигляд і пишний почет викликав заздрість у Сандзьо, і вона звернулася до Каннон з такими словами: «О, милосердна богине Каннон, прошу тільки одного: зроби так, щоб наша панна стала дружиною якщо не Дадзай-но дайні, то хоч намісника цієї провінції. Тоді й таким, як Сандзьо, всміхнеться щастя, а я постараюся віддячити тобі...» Так молилась вона, приклавши обидві долоні до чола.

Почувши про таке моторошне прохання, Укон жахнулася: «Та ти що, стала зовсім провінціалкою? Невже не пам’ятаєш, яким впливом користувався в світі пан То-но цюдзьо? А тепер він міністр Двору, який управляє країною на свій розсуд! Як може його дочка стати дружиною якогось провінційного намісника?» «Та постривайте! Дайте мені спокій з міністрами! Той почет, з яким виїжджала дружина Дадзай-но дайні до храму Сімідзу поклонитися Каннон, набагато пишніший, ніж в Імператора!» — і Сандзьо не переставала відбивати поклони, притуливши долоні до чола.

Прочани з Цукусі мали намір провести в Хацусе три дні. Укон не хотіла затримуватися так довго, але, надумавши скористатися такою нагодою для близького знайомства з дівчиною, попросила у поважного монаха дозволу залишитися ще на кілька днів.

Знаючи, що цей монах добре вміє складати письмові молитви, Укон, як і колись раніше, попросила, глибоко зворушивши прочан з Цукусі: «Напишіть, як завжди, на ім’я пані Фудзівара-но Рурі[48]. Моліться ревно, прошу вас. Нарешті я розшукала цю особу, а тому хотіла б замовити молебень подяки». «Яка радість! Видно, недарма я так невтомно молився!» — втішився монах.

Всю ніч, не вгаваючи, у храмі правилися служби. А коли розвидніло, Укон зайшла в келію знайомого монаха, щоб спокійно поговорити з годувальницею про панну. Дівчина, соромлячись змученого вигляду і вбогого дорожнього одягу, все одно вражала незвичайною красою. «Зовсім випадково я потрапила на службу в один із найпочесніших столичних домів, і хоча бачила багатьох вродливих жінок, але довгий час вважала, що ніхто з них не може зрівнятися з дружиною Великого