Повість про Ґендзі. Книга 2 - Мурасакі Сікібу
Вислухавши пояснення міністра, пані Оомія, зітхаючи, відповіла: «Звичайно, ви справді можете так думати. Але я знаю, що такі, як Удайсьо, осуджують вас за явне відхилення від загальноприйнятого звичаю. Та й сам хлопець, мабуть, затаїв образу в своєму юному сердечку, адже навіть сини Удайсьо і Саемон-но камі[4], на яких він завжди дивився звисока, отримали відповідні звання і відразу відчули себе дорослими, а він змушений носити ненависне зелене вбрання. Мені так шкода його...»
Всміхнувшись, Ґендзі промовив: «Поскаржився він немов дорослий, але його невдоволення чисто дитяче. Що можна чекати від хлопця в такому віці?.. Та коли він опанує знання і зрозуміє суть речей, його розчарування зникне само собою». Було видно, що він любить сина.
Церемонія посвяти в учні[5] відбувалася в Східному флігелі Східної Садиби, підготовленому для цієї мети. Високі вельможі й середня знать, знемагаючи від цікавості до такої рідкісної події, з’їжджалися сюди, намагаючись випередити один одного. Вчені мужі зовсім розгубилися. «Нехай вас ніщо не бентежить, — сказав їм Ґендзі. — Робіть усе суворо за правилами, заведеними в таких випадках, без жодного винятку».
Вчені мужі, зберігаючи спокій, поводилися незалежно, говорили звучними, урочистими голосами, не соромились парадного мішкуватого одягу, видно, позиченого для цього випадку. Незвично було спостерігати, як вони займали місця, строго дотримуючись встановленого порядку. Багато хто з молодих придворних не могли втримати сміху. А коли з огляду на це Ґендзі вибрав кількох статечних придворних, серед них Удайсьо і Мімбукьо, яких не легко було розсмішити, й віддав у їхні руки посуд з вином, то вчені мужі відразу почали ремствувати: «Чого ці панове такі нечемні? Як це вони служать у палаці, якщо навіть нічого не знають про нас, великих учених?Невже вони такі недолугі?» Придворні хапалися за живіт від сміху, а вчені мужі все бурчали: «Тихіше, не галасуйте!.. Яка нечемність!.. Негайно залиште свої місця!..» Видовище було вкрай смішним. Придворні, вперше присутні на такій церемонії, зацікавлено спостерігали за такою картиною, а ті, хто свого часу закінчив школу, гордовито посміхаючись, з безмежною повагою оцінили намір Ґендзі дати синові глибоку освіту. Вчені мужі, звинувачуючи присутніх у неввічливості, не дозволяли їм вимовити жодного слова. Коли з настанням темряви запалили світильники, то в їхньому яскравому світлі розгнівані обличчя крикливих вчених мужів здавалися ще дивнішими й грубішими, зовсім як в акторів саруґаку[6]. Словом, зібрання й справді було незвичайним.
«На цій церемонії такій гарячій і норовливій людині, як я, могло б бути непереливки», — сказав міністр, заховавшись поза завісами. Почувши, що деякі учні збиралися виходити, бо не всім вистачило місця, Ґендзі запросив їх у рибальський павільйон[7], щоб наділити щедрими дарами.
Оскільки тоді ночі були короткі, то читання складених віршів почалося аж удосвіта. В ролі читця виступав Сацюбен[8]. Коли він, гарний собою, звучним голосом урочисто вимовляв рядок за рядком, присутні не могли відірвати очей від цього відомого при дворі вченого мужа. У кожному вірші, по-своєму цікавому, оспівувалося за стародавніми зразками високе прагнення юнака зі знатної родини, який міг з легкістю насолоджуватися всіма благами світу, проте вирішив наполегливо учитися так само, як ті, хто дружив зі світлячками за вікном та звик до блискучого снігу на гілках[9]. На той час багато хто так високо оцінював ці вірші, що вважав їх гідними уваги й Морокосі[10]. Зрозуміло, найкращим виявився вірш Ґендзі. Сповнений щирих батьківських почуттів, він зворушував серця і розчулював до сліз тих людей, які його чули. Але на цьому я замовкаю, бо не годиться жінці розповідати про те, чого вона не може розуміти.
Відразу після церемонії посвяти в учні відбувся формальний вступ у школу. Потім Ґендзі виділив синові покої в садибі на Другій лінії і віддав його для ґрунтовного навчання досвідченим учителям. Відтоді хлопець майже не бував у садибі пані Оомія. Врахувавши, що вона пестила онука з ранку до ночі, досі ставилася до нього як до малюка, а це не сприяло навчанню, Ґендзі помістив його в найтихішій частині свого будинку й дозволив відвідувати стару бабусю лише три рази на місяць. Опинившись фактично під замком, ображений хлопець думав: «Яка несправедливість! Іншим не треба так, як мені, мучитися, щоб досягти високого чину й посісти гідне місце у світі». Та оскільки Юґірі зроду був серйозним, несхильним до легковажності, то вперто навчався, вирішивши: «Якомога швидше прочитаю всю належну літературу, закінчу школу, а потім, вступивши на службу, виб’юся в люди». Упродовж четвертого і п’ятого місяців він прочитав «Історичні записки» Сима Цяня.
З наближенням шкільного іспиту, Ґендзі вирішив влаштувати синові перевірку знань. Заради цього, як завжди, запросили лише обраних осіб: Удайсьо, Садайбена, Сікібу-но тайфу, Сацюбена і, звичайно, особистого вчителя Дайнайкі. Хлопцеві веліли прочитати найважчі місця з тих розділів «Історичних записок», які найчастіше використовуються на іспитах, і він не тільки прочитав усе без зупинки, але й якнайповніше розтлумачив прочитане. Успіх Юґірі так приголомшив присутніх, що вони аж просльозилися. Особливо схвильованим був Удайсьо. «О, як шкода, що немає з нами Великого міністра, його дідуся! — вигукнув він, обливаючись сльозами. Та й сам Ґендзі відчув, що ледь стримує почуття. «Я нерідко з жалем помічав, що коли діти дорослішають, їхні батьки, навпаки, стають менш розумними. Хоч сам я ще не дуже старий, але вже бачу, що такої долі нікому не минути», — сказав він, витираючи сльози, а Дайнайкі, дивлячись на нього, подумав з гордістю: «Яка ж це велика честь служити йому!»
Того дня, коли хлопець мав складати іспит, перед воротами Високої школи зібралася безліч карет високих вельмож. Здавалося, що сьогодні сюди приїхали майже всі придворні. Зайшовши до класу в супроводі слуги, Юґірі, оточений загальною повагою, ошатно вдягнений, своєю благородною зовнішністю різко, навіть надмірно, відрізнявся від решти учнів. Було тільки прикро, що довелося йому, як наймолодшому учневі, сидіти на одному з останніх місць серед дивакуватих учених мужів. Як і минулого разу, вони раз по раз голосно закликали учнів до порядку, але хлопець, коли надійшов його час, ні на що не зважаючи, прочитав і пояснив усе, що від нього вимагали.
У ті роки зацікавлення наукою досягло небаченого розмаху, зовсім як колись у стародавні часи. Люди всіх станів, один поперед одного, ставали на шлях навчання, і придворні змагалися між собою освіченістю і знаннями. Всі іспити, починаючи з іспиту на звання бакалавра словесності, Юґірі склав успішно, після чого знову занурився в навчання, надихаючи своїми успіхами себе і свого наставника. У будинку на Другій лінії часто влаштовувалися поетичні зібрання за участю вчених мужів та обдарованих
